Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Марна Альфиева - Мені наснилося кохання 
   
Жанр: Проза: О любви
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0  Посещений: 914
Дата публикации: 28.7.2010

Частинпа ХІV

Коли я прокинулася вранці, то перше, що я побачила, був майже одягнений Максим. Тобто, він був у трусах, наче щойно виліз з ліжка. От чорт, зовсім забула. Мабуть, так все і було.
–Добрий ранок, – сонно потягнувшись, привіталася я. Макс посміхнувся, і ранок для мене став не добрим, а просто чудовим.
–Добрий. Час прокидатися і будити дітей.
Голос в Максима був якийсь дивний. Я запитала, чи не захворів він, на що хлопець лише знизав плечима.
–Нічого страшного. Мабуть, трохи застудив горло. В місті куплю якихось ліків. Ну, вставай. Я піду до хлопців, а ти до дівчат. За півгодини вони мають бути на майданчику, там буде весела зарядка. Треба поспішати.
Максим, що встиг вже натягнути обрізані до колін джинси і якусь майку, вийшов геть. Я чула, як його сандалі стукотять по дерев’яних сходинках.
Одначе пора вставати. Я відкинула простирадло. Дивно. Коли я лягала, то вкривалася однією ковдрою. Чому зараз на мені дві?
На Максимовому ліжку ковдри не було. Я склала два і два. Результат мені не сподобався.

Здається, останній раз я робила зарядку десь років у п’ятнадцять, і робила її цілих три дні. Проте сьогоднішня гімнастика сподобалася навіть дітям. Сергій Михайлович приставив до нас гідом справжнього шкільного фізкультурника з якогось місцевого ліцею. Він задавав завдання у віршах, і сам показував, як треба робити. Пікантності, на мій погляд, додавало те, що хлопець був у самих лише плавках.
Я не могла не помітити, що окрім нас з Максом на майданчику не було жодного вчителя. Мабуть, вони призабули, що найдійовіший метод навчити чогось, – власний приклад.
Після того, як Андрій закінчив глузувати з нас, “пенсіонерів”, що не можуть ні зігнутися, ні підстрибнути, ми нагодували дітей і пішли по будинках збиратися в похід.
На автобусі нас відвезли до порту. Там ми пересіли на катер і пропливли з одного боку міста до іншого. Діти, з яких майже ніхто не бачив моря, притиснулися до вікон. Я вела себе дещо спокійніше, адже в Миколаєві катер – не диво.
Парад військових кораблів справив на всіх, включаючи мене, величезне враження. Хлопці були шалено задоволені тим, що кораблі по-справжньому стріляли, випускаючи в повітря великі шари диму. Дівчата більше поглядали на наших красенів-моряків, які саме вишукалися на набережній. Максим несамовито фотографував кораблі. Я намагалася не пропустити жодного повороту подій у бухті, одночасно прислухаючись до урочистої промови ведучого. З рупора доносилися пісні цього краю. Незнайомі і водночас дуже схожі чимось невловимим на пісні Миколаївщини, вони линули просто у моє серце.
Після параду нас вивели на площу Нахімова, де на нас вже чекали п’ять дівчат і три хлопці з ліцею, що запросив нас “у гості”. Крім цієї делегації до нас приставили також професійного гіда. Ця жінка, втім, зовсім не вміла працювати з дітьми. Говорила вона надто тихо, і нам, вчителям, постійно доводилося шикати на дітей, бо їх було чутно більше, ніж екскурсовода.
Знявши Сашка з якогось мармурового лева, я встигла помітити, що Максим пішов у бік автобусної зупинки. Здається, бідолашному справді погано. Тутешній клімат, будемо відверті, сприяє ангінам і застудам – надмірна вологість повітря, спека і вітер з моря. Мені залишалося сподіватися, що Максим подолає хворобу. Я розуміла, що для цього йому необхідні ліки, але коли він пішов, я відчула себе покинутою напризволяще.
Спостерігаючи за дітьми, я весь час стояла трохи осторонь. Зі мною поряд опинилася висока повненька дівчина років п’ятнадцяти. Звали її Оксаною. Вона була найстарша з місцевих дівчаток, що приєдналися до нас.
–Чому ти не слухаєш розповідь Марії Іванівни разом з іншими? – запитала я її, коли наш екскурсовод щось палко промовляла зі сходинок Графської пристані.
–Я все це і так знаю. Нас зі школою постійно возять по місту.
–Ну то послухай ще раз, – дещо дратівливо порадила я, з власного досвіду знаючи, що багаторазовість повторень ще не гарантує знання. Оксана заважала мені виглядати Максима і ловити хоч деякі фрази гіда.
–Ха, та я зможу і сама все це розповісти. Багато розуму не треба.
І вона не брехала. Вивчаючи в школі історію Миколаєва, я, вчителька історії, навряд чи змогла б видавити з себе щось окрім дати заснування. Оксана та Ганна, її подружка, влаштували для мене персональну екскурсію. Вони дивовижно легко видавали все нові історичні факти про основні пам’ятки, іноді навіть з датами. Я могла лише заздрити їх вчителям, їхній майстерності. Скоро біля нас утворилося коло з зацікавлених дітей – всім було більш цікаво послухати виступ однолітків.
В цих дівчат було дивне відчуття часу: Ганна розповіла, що колони на Графській пристані поставили не так давно – всього якихось п’ятдесят років тому! Для мене навіть п’ять років – сива давнина.
Я побачила пам’ятник загиблим кораблям і міст закоханих, мені махнули рукою вбік вічного вогню і на другому березі вказали на якусь батарею. Мені подобалося буквально все, що я бачила, але для повноти картини не вистачало Максима. Я хотіла поділити з ним своє захоплення.
Хвилі ласкаво плескотіли біля самих моїх ніг, коли я милувалася видом моря з Графської пристані. Повертаючись назад, я вже знала, що Максим стоїть поряд. Дивним чином я завжди відчувала його присутність.
–Поки я тут чекав на вас, мені запропонували екскурсію і дуже переконливо доводили, що Севастополь краще дивитися з моря, – з усмішкою прохрипів Максим. – Та жінка ніяк не хотіла повірити, що я не збираюсь в надцятий раз кататися на катері навколо пристані.
–Де був, що бачив? – запитала я в нього, радіючи, що він поряд. День знов став чудовим.
Максим нахмурився.
–Де я міг бути? Сходив у аптеку, наковтався пігулок і чекаю на результат. А як в тебе справи? Як малеча?
–В нас була справжнісінька екскурсія зі справжніми туземцями! – весело повідомила я, вказуючи на Оксану і Ганну.
Максим похмуро і наче суворо глянув на дівчат.
–Цікаво, вони хоч щось розповіли? Хоча б розказали, чому пристань називається Графською?
Оксана скривила свою досить милу фізіономію.
–Не хвилюйся, обійшлися без тебе. Вам сподобалось, правда, Вишеслава?
Я була дещо збентежена поведінкою Оксани, але Максим швидко ввів мене у курс справи.
–Оксана – моя двоюрідна сестра. Прошу любити і не балувати, бо вже нема куди.
Я боялася, що Максимові важко говорити, але він неодмінно хотів сам познайомити мене зі своїм містом, що і робив наступну годину, часом підколюючи Оксану щодо її незнання історії. Ганна, з його слів, взагалі “з п’ятої школи”. Я так зрозуміла, що це не найпрестижніший освітній заклад.

Я прокинулася на самому світанку, що, як ви розумієте, зовсім не звично для мене. Поглянувши вбік Максимового ліжка, я побачила, що воно порожнє. Я навіть не здивувалася. Принаймні, сьогодні видно, що там хтось спав.
Зранку було досить сиро і прохолодно. Я натягла спортивний костюм (все одно треба буде з дітьми зарядку проводити) і тихенько, аби не побудити малих, спустилася дерев’яними сходами. Відвідавши “будиночок невідомого архітектора” і вмившись, я вирішила сходити на море.
За табором, ближче до узбережжя, ще стояв ранішній осінній туман. Ще кілька кроків, і я опинилася на пустому пляжі. По камінцях бігали чайки, підбираючи, що Посейдон послав. Море лагідно співало про далекі краї, і мені раптом стало так сумно, хоч плач. В серці було так само порожньо, як на пляжі вранці.
За туманом не було видно краю моря, але, сівши біля самої води на якусь дошку, я могла милуватися лазуровою гладдю.
Замислившись над своїм життям, я не помітила, що вже не одна тут.
–Доброго ранку, Вишеслава.
Я здригнулася від несподіванки. З води на мене весело поглядав Максим. Схоже, він був у доброму гуморі.
–Налякав, чортяка! Чого це ти заліз у воду з самого рання? Холодно ж! А ти взагалі хворий.
Максим ліг на камінці у воді біля моїх ніг.
–По-перше, я вже майже здоровий, ліки діють доволі добре. По-друге, вода досить тепла. А по-третє, я найближчі кілька місяців не побачу моря, то хочу насолодитися в повній мірі. Пірнай теж у воду!
–Навіжений! Я краще зачекаю, поки потеплішає.
–Діти не дадуть тобі поплавати, а ти ж любиш. Ну, не бійся. Маленькі чортеняти спатимуть ще півтори години, маєш час.
–Тобі не вдасться спокусити мене. І не намагайся.
Максим посміхнувся.
–А що тобі заважає? Ти все одно в купальнику.
Тут він був правий. Я не хотіла в пожежному порядку перевдягатися після сніданку, тому всупереч гігієнічним вимогам одягала купальний костюм зранку.
Я все ще не могла наважитися стрибнути у воду, коли Максим взяв і облив мене водою з ніг до голови.
–Ну, постривай!
Я миттю скинула брюки та куртку і кинулася у воду, намагаючись обляпати пустуна.
Ми бігали і бавилися, як діти. Мабуть, на пляжі далеко було чути наш сміх і голосні крики.
Після сніданку Максим на бігу кинув мені, що в нього є справи у місті, тому сьогодні наш загін залишається лише з одним вчителем. Мене це трохи засмутило, але що робити. Більше за все мене турбувала запланована на сьогодні екскурсія на справжній військовий корабель Російської Федерації. В голові постійно крутилася думка: чи треба мати закордонний паспорт для відвідування корабля? Адже будь-яке судно вважається територією держави, до якої належить. Господи, Вишеслава, хіба це твоя найбільша проблема на сьогодні? Як щодо того, що ти сама наглядатимеш за тридцятьма дітьми на якомусь кораблі посеред моря? Тобто, я не хочу сказати, ніби мене послали на той корабель саму. Степанида Карпівна та Катерина Павлівна теж їхали, але, по-перше, вони везли свої групи трохи раніше, аби не перевантажувати корабель маленькими стихійними лихами, а, по-друге, кожен вчитель відповідав за свою групу сам.
Зібравшись, ми сіли в автобус, який провіз нас крізь місто до причалу. Наші господарі, севастопольські діти, весело показували хто свою школу, хто свій дім, а хто місцеві пам’ятники. Мені особливо сподобався “Катрусин стовп”, на який ніби спиралася Катерина ІІ під час відвідування Севастополя. Цей стовп, як на мене, ані трохи не відрізнявся від інших на дорозі, але діти одностайно вказали мені саме на нього.
Я чесно призналася собі, що виглядаю у вікно лише за тим, аби побачити Максима. Вірогідність того, що він опиниться саме на тій вулиці, де їде автобус, була мізерною, але я все одно шукала його очима.
На причалі я побачила Степаниду Карпівну, що чекала на мене, аби не залишати мене, безвідповідальну та недосвідчену молоду особу (це так вона якось сказала про мене на вчительській нараді), саму з маленькими шибениками.
Перерахувавши своїх “курчат” і помолившись, щоб ніхто не стрибнув за борта, я ступила на трап крейсера “Керч”. Як виявилося, наглядати за дітьми тут і пробувати не варто було. Вони одразу ж значно випередили мене і з задоволенням лазили по всіх драбинах. Втім, шансів звалитися у воду в дітлахів було не дуже багато, адже на борту було багато матросів, що пильно слідкували за чортенятами.
Я дібралася майже до носу корабля і зупинилася біля якогось вала, через який мої дітлахи просто перестрибували, але я, зважаючи на свою вагу і туфлі на підборах, просто не могла зробити так само. До того ж, після кожного стрибка через “вал” матрос, який саме фарбував його, не соромлячись дітей, чотириповерхово матерився.
Пройшовши ще кілька метрів, я побачила сходинки. Матрос, що стояв поряд, а може, офіцер, я не вмію розрізняти, галантно запропонував мені руку, яку я із вдячністю прийняла.
–Щиро дякую, – посміхнулася я хлопцеві.
–Нема за що, – посміхнувшись у відповідь, сказав він.
Мої діти вже лазили на носі корабля, а я вирішила зупинитися тут. Аби не мовчати, я вирішила задати кілька ввічливих запитань про корабель. Серед моря іншої цікавої інформації, особливо мене вразило місце побудови судна – Миколаїв. Варто було приїхати до чужого міста, аби відвідати корабель, побудований в твоєму власному!
Коли ми спустилися на землю, нас вже чекав автобус, а на його сходинках сидів Максим. Я так по-дурному зраділа, побачивши його, що ледве не кинулася обіймати. Я впевнена, якби Максим був на цьому клятому кораблі, екскурсія здалася б мені значно цікавішою.
–Як життя? Вибач, що покинув тебе, але мені справді треба було до міста. До речі, після обіду ми з тобою поїдемо розробляти маршрут для більш поширеної екскурсії містом.
–Чому ми? – Здивувалася я.
Максим знизав плечима, одночасно підхопивши Таню, яка саме оступилася.
–Так розпорядився Сергій Михайлович.
Сергій Михайлович був директором ліцею, який запросив нас до цього міста, і особистим другом директора нашої школи та Сергія Волошки. Він планував екскурсії для наших дітей на весь тиждень, а завтра ми мали вільний день, аби просто блукати містом. Та навіть блукати, як виявилося, треба було за чітко продуманим планом.
Ми доставили дітей до табору і виїхали назад ще до обіду. Я ледве встигла вмитися і перевдягтися, як Максим вже постукав у двері.
Я саме збирала волосся до купи, коли він увійшов. Погляд хлопця зустрівся з моїм, а потім повільно сповз на мої груди, які піднялися, коли я закручувала косу на голові. Треба віддати належне Максимовому вихованню – погляд швидко повернувся до моїх очей і не примусив мене почервоніти.
–Ходімо, бо не встигнемо на автобус. Поїсти прийдеться у місті.
–Я зараз, – весело кинула я.
–Поквапся, – трошки хриплим (я гадаю, не від нещодавньої застуди) голосом вимовив Максим і, взявши свого рюкзака, вийшов з кімнати.
Не те, щоб я намагалася звабити цього хлопчака, але мені було приємно, що він на мене реагує. Шалено приємно.
На автобус ми встигли. Почався марафон, якого я довго не забуду. Здавалося, Макс вирішив показати мені все місто. Трохи проїхавши автобусом, ми продовжили свій шлях пішки, і я настільки захопилася “білим містом“ (або, як співають у місцевій пісні, “квіткою з каменя”), що не відчувала навіть болю в ногах.

Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка