Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 695 Дата публикации: 15.7.2011
- Привіт. Можна до тебе?
- Сідай, - ти посміхнулася.
- Чому ще не йдеш спати?
- Дивлюся на багаття. Тут тепло, а в моєму наметі начебто вечірка, - зніяковіла.
- Аж не віриться, що це наш останній вечір тут, у горах.
- Так, справді. Дивно, що Максу прийшла думка нас усіх зібрати. Скільки ми не бачились?
- Десь років зо два.
- А не більше?
- Не думаю… - у повітрі повисла тиша. Лише чутно було, як тріщать дрова, та десь поодаль співали під гітару наші розвеселі друзі.
- Добре, що дощі скінчилися.
- Так, не можу не погодитись. Я взагалі не люблю, коли брудно.
- А хто ж любить?
- Жабенятка…
- Кумедно, - ти вперше за вечір посміхнулася, і в мене щось всередині перевернулося. Ти мені давно подобалася, іще з нашої першої зустрічі, тоді, кілька років тому, теж у лісі.
- Дивися, зорі повиходили, ось чумацький шлях, а ось знов чумацький шлях, - на цьому мої знання астрономії закінчувалися.
- Гарно як. Наче у кіно. Усе небо вкрите зірками, немов би хтось розсипав кришталеві блискітки, правда ж?
- Точно. І жодної хмарки, небо сьогодні до нас прихильне, - кажу я, а дивлюся на неї, ледь стримуючись, щоб не взяти її за руку. Невже сьогодні знов усе так і скінчиться? Невже я не спробую сказати про те, що відчуваю? Невже вона знов щезне з мого життя на декілька років?
- Вечір теплий. Повітря, наче оксамитове, - розмріялася ти.
- Так, - а серце аж вистрибує, заходилося все сильніше. Я не втримуюсь і необережно, наче випадково, торкаюся твоєї руки. – Вибач…
Але ти не прибрала руку. Лише посміхнулася і опустила очі до вогню.
- Тепло тут, біля багаття, так? І твої руки теплі…
- Вибач, - ніяковію, намагаючись відсунутись, та ти не пускаєш.
- Я бачила, як ти на мене дивишся. Це правда?
- Невже це так помітно? - у скронях моїх запульсувала кров.
- Ти мені теж подобаєшся… давно… іще з того самого моменту… - майже прошепотіла.
- Дійсно? – від щастя майже запаморочилося.
- Так це правда? Ти ж не просто дивишся? Не просто… – ти повернулася, подивилася в мох очі, а вже тебе цілую, і поцілунок той обпікає, неначе вогонь, що зараз зігріває нас.
Це був напевно найкращий момент мого життя: шумить ліс, потріскує вогонь, зорі мерехтять, вітер пестить твою і мою шкіру оксамитом. Торкаюся твого шовкового волосся і наче земля тікає з-під ніг. Байдуже до того, чи хтось бачить нас – місяць нам свідок.
Поцілунки мої спускають нижче. Футболку зняти виявилося легше, ніж твою кофтинку, і ми почали сміятися, як діти на першому побаченні. Потім ти приклала свої тендітні пальці до моїх губ і подивилася в очі так проникливо, неначе зазирнула до серця мого.
Увесь світ завмер. Ти торкалася мого тіла так лагідно, немов на шкіру падав теплий липневий дощ після спеки. Мені хотілося притиснули тебе ближче, обійняти і ніколи не відпускати, щоб там не сталося. Лише ти і я. Лише ми і зорі в небі.
Підіймався вітер: він куйовдив пасма твого розкішного білявого волосся і обдавав мене своїм прохолодним подихом.
Ти швидко відлітала і забувала про все: то шалено цілувала, то стискала мої руки і щось шепотіла, хапала моє коротке волосся і глибоко дихала все частіше. Потім щастя блимнуло у твоїх очах і ти посміхнулася як ніколи до цього.
Багаття вже згасло, коли все скінчилося і ми щасливі та стомлені сиділи обійнявшись. Лише вугілля віддавало червоний жар у повітря. І десь за сусіднім пагорбом в землю пішла блискавка.
Звуки гітари вщухли на мить, висока тінь вийшла з намету і подивилася в наш бік.
- Ви там що, на всю ніч? Зараз он дощ як почнеться. Без вас не так вже й весело. Йдіть до намету, дівчата…
Ваше мнение: