Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Дарія Пугач - Тексти 
   
Жанр: Проза: Рассказ
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0  Посещений: 519
Дата публикации: 11.10.2012



ах, хто ж знає, скільки ще разів доведеться перетинати цього моста, сидячи отак зіщулившись напевне у найстарішому вагоні найстарішого поїзда в місті? у цей час ще так холодно, що не хочеться знімати капелюха й виймати руки з кишень, а єдине, що тішить – слабкі пестощі сонця по щоках і плечах. протягом перших поїздок ти ще читав газети або слухав радіо в кінці вагону, а тепер, коли це вже стало звичкою, просто дрімаєш, притулившись головою до запрілого вікна. ти увесь якийсь сірий, одяг твій (пальто, капелюх, штани) теж сірий і навіть лице якесь безбарвне безлике безживне, словом, сіре.
пам’ятаєш той пізній вечір, коли задзвонив, чи не вперше за кілька місяців, телефон? телефонували з лікарні. м’яким альтом повідомили звістку, спитали, чи зможеш приїхати (ти – звісно так). отоді от і сталася вперше подорож на світанку крізь стукіт коліс по рейках, крізь вранішню імлу та сонливість.
пам’ятаєш, що ти побачив у лікарні? свого змученого друга (хоча напевно його краще було б назвати Другом, бо він у тебе один справжній – ти так усвідомив), схудлого, із запаленими очима й потьмянілим волоссям. йой, коли ти ввійшов до палати, то побачив справжній біль на його лиці, навіть не біль – муку. але ж він швидко опанував себе. а ти приязно простягнув йому руку, посміхнувся так, знаєш, так, як тільки йому вмів посміхатися, бо ж він тобі Друг. а потім ви довго мовчали, бо сенс, закладений у слова, давно вже вами був згублений. ви ж багато років тому, ще в дитинстві, поговорили про всі теми на світі – тоді насправді було про що. твій Друг – пригадуєш? – хотів стати птахом, ширяти десь у височині в глибині неба в океані блакиті, а ти не хотів, а чому, не можеш згадати. а тепер думаєш, що в дитинстві твій Друг був значно мудрішим за тебе.
потім медсестра сказала тобі, що Друг страждає на невідому хворобу, що з кожним днем протягом тижня в лікарні і двох тижнів удома (лихо, чому ж ти не дзвонив?) забирає в нього дедалі більше сил. а ти що? а ти просто взяв квиток додому, випив надто солодкого чаю в поїзді, знову перетнув міст під шалений стукіт коліс, а вдома і далі в’язав довгі зимові шарфи і светри. ти уникав дійсності, а вона, у свою чергу, уникала тебе. що з тих зустрічей з людьми, яким ти, проти свого бажання (але ж треба на щось жити), продавав зв’язані речі? так, просто перетнулися в просторі – і розійшлися далі. з Другом же ти сплітався в спіраль, що так нагадує днк – швидкий рух
від точки перетинання тільки задля того, щоб перетнутися знову, в іншій точці перетинання, а далі – той самий рух.
ай, скільки ж довгих днів ти витратив, щоб зв’язати не менш довгого светра для Друга! під час одного з візитів до лікарні, де нарешті знімав своє пальто, ти помітив, що його трусом трясе від холоду. ти покинув усі попередні недов’язані шарфи і светри, купив синіх і бордових ниток (його улюблених) і в’язав в’язав в’язав. а потім віддавав їх йому (він надягав їх одразу кілька) і брався за в’язання надтеплого коца – синього тла з бордовим сонцем посередині.
ось і сьогодні заходиш до вестибюлю гігантської лікарні, де, здається, працює чверть жителів усього міста, але персоналу для всіх все одно не вистачає. так от, ти заходиш, віддаєш своє пальто в гардероб, минаєш перший, другий, третій, четвертий, п’ятих, віддих – нарешті шостий. а там минаєш кілька однаковісіньких нудотнобілих дверей – і ось вона, кімната Друга. а там і ліжко незастелене, і не прибрано давно (та ти ж вже сто разів скаржився на цих клятих прибиральниць, але який з того сенс, нічого не змінюються), і в Друга очі ще більш запалені. ти обмінюєшся з ним ритуальним якимсь вже рукостисканням, сідаєш на лаві поруч. мовчите. звісно, це як і завжди. але ось він підводиться, страшенно худий, хоча на ньому зо три з твоїх товстих светрів. тихим, як шелест опалого листя, голосом він просить тебе про послугу. говорить, що хотів би, щоб ти впорядкував його записи (еге ж, Друг кілька років досліджував щось, здається, якісь тексти, через які ви і не спілкувалися – йому потрібен був високий рівень сконцентрованості). він просто не хотів лежати тут у лікарні, безповоротно втрачаючи свій час. ти згодився і, якщо ви вже заговорили, вирішив спитати, як же лікують Друга. він відповів, що насправді тут дають йому тільки вітаміни, бо не знають, у чому власне справа. говорять, що він навіть і не хворий – так, просто марніє на очах, догоряє раніше строку, крейзішвидко старіє. але це не хвороба – щось інше, начехвороба чи постхвороба чи ще щось таке, що схоже на звичайні захворювання, але ними не є за своєю суттю. щоправда, лікарі не бездіяльні у випадку Друга: вони експериментують – дають якісь нові ліки, перевіряють реакцію на них організму. беруть аналізи, проводять досліди – все без результатів, коротше кажучи. виписувати теж не хочуть, ба більше, категорично забороняють покидати установу, – з Другом же щось не в порядку, він, якщо не вдаватися до тонкощів термінології, має всі симптоми хворого, а, отже, хворий,
а хворі мають перебувати в лікарні, а не сидіти вдома над своїми нікому не потрібними записами.
а потім ти трохи розповідаєш про свої будні – поїздки по мосту над прірвою, в’язання, уникання людей тощо. але він і так це знає – ти ж розповів йому свої ідеї та концепції під загальною назвою «як треба жити» a long long time ago. ти ж так само знаєш, що Друг робить у цій лікарні, що він думає, що бажає. ти навіть передбачав це прохання – привезти йому тексти, чи то пак Тексти, бо ж такою прагматичною була його натура. зараз він щось тобі розповідає, здається, щось навіть дотепне, але знічев’я обриває нитку – слова починають здаватися йому зайвими, бо, можливо, хтось вже розповідав тобі цю або схожу історію, можливо, навіть він сам, а Друг ненавидить повторюватися. тому ви мовчите. ти дивишся на лице свого єдиного Д., бачиш, що очі його заплющені – дрімає напевно. тому тихесенько встаєш, забираєш пальто, йдеш до білих дверей (вихід). з порогу кидаєш на нього погляд – очі розплющені, але видно, що він вже на півдорозі до сну. лице його в цей момент ще біліше, ніж за останній місяць, а запалені очі так і горять – це лице видається тобі прекрасним. якась гаряча хвиля огортає тебе, ти підходиш і цілуєш його гарячий лоб, щоки, губи – в такому порядку. біля порогу знову обертаєшся – він точно заснув. йдеш купувати квиток на поїзд.
ось уже третій тиждень Нев майже без успіху намагається впорядкувати записи свого друга, Шука. житло останнього – хижка біля лісу в людьмизабутому селі, що складається з двох частин: передпокою-кухні та спальні-кабінету (ванна і таке інше – на вулиці). головний герой цієї історії марно, проте, не шкодуючи зусиль, намагається розібратися із засиллям паперів, що їх його Друг називає Текстами. Нев порпається у шухлядах столів (їх аж три на таку маленьку територію), зазирає під єдину шафу, під вже майжезруйноване ліжко, стає на табурет, щоб дотягнутися до найвищої полиці (ціла стіна в спальні-кабінеті захаращена різного штибу полицями). Нев небагато їсть, мало спить (тепер для нього це найулюбленіший час – бачили б ви його лице, коли він йде розстилати ліжко!), ще менше часу приділяє собі-внутрішньому (хіба час від часу занотовує думки). Нев нечасто тепер згадує часи, коли довгими зимними зимовими вечорами в’язав довгі шарфи та зимові светри, хоча туск за ними живе в його серці. та в нього зараз вища мета: Шук, його ліпший друг, просив привезти Тексти, бо мусить перечитати їх, щоб підбити підсумки всієї цієї роботи. щоправда, Нев тепер уже
сумнівається, чи є тут узагалі що підбивати. ці Тексти зовсім збили його з пантелику. нижче наводимо уривки з його щоденника, що присвячені саме цьому:
«часом мені здається, що я весь гублюся в цих записах. я не можу знайти хоча б однієї пристойної думки, за яку міг би вхопитися і яка б дала поштовх мені до роздумів. усе це скидається на якийсь фарс, якийсь карнавал, парад, який відбувається з єдиною метою – приховати від усіх смерть відомої людини чи катастрофічний вибух десь біля центру міста. я не можу знайти тут якусь єдину думку, яка би пояснювала все чи хоча б час від часу з’являлася на цих сторінках. навпаки, кожна нова сторінка чи кожен новий стос паперів починається з чогось іншого, незбагненного, у своїй сукупності з ледь окресленим сенсом, а в сукупності з іншими записами без сенсу взагалі. певні речі, про які тут йдеться, взагалі не заслуговують уваги – вони ж просто банальні. інше ж – це пустопорожні вигадки, опис речей, які ніколи не існували та існувати не будуть, та й існування їхнє було б зайвим або просто непотрібним у цьому житті.
Шук казав мені про ці Тексти як про те, чому він віддавав увесь свій час і, якщо б не хвороба, присвятив би все життя. тобто він зробив усвідомлений вибір. я теж зробив вибір – в’язати. пам’ятаю наші довгі суперечки, коли він намагався мені довести, що я клятий матеріаліст, а я, дізнавшись, що він хоче займатися дослідженням написаних речей, сказав, що він витратить своє життя на те, що не має сенсу саме по собі. я тоді був таким упевненим, що принесу користь людям – дам їм те, що зігріватиме не тільки тіло, а й не лишатиме в душі місця для цієї хвороби – самотності. пам’ятаю ще, як тоді найбільшим моїм страхом було згадати про свої ці бажання років так у тридцять, усвідомивши, що вони так і лишилися бажаннями. в принципі, мій страх, а не моя мрія, здійснився.
не знаю, чому і як я взагалі міг вірити, що в’язання светрів і теде принесе якусь користь. це було актуально лише для мене, бо коли я створював певні матеріальні речі з інших матеріальних речей, коли мої руки давали життя предмету, створивши його з тканини, то відчував життя і себе в цьому житті. але, незважаючи на це, я все ж позбувся ілюзій щодо допомоги іншим – хто зможе, допоможе собі сам. але ж Шук – дослідження ним Текстів перетворилося просто на манію. він же нічого не створює, він тільки переінакшує створене, грається з формою таким чином, щоб докорінно змінити зміст.»
«тепер я, хоч як це дивно звучить, втрачаю взагалі розуміння про сутність Текстів. якщо раніше вони мені видавалися просто грою заради гри, то тепер я можу впевнено
заявити, що це гра заради пошуків смислу, але навіть напрямку цих пошуків я вказати не можу.»
«нарешті мені потроху дається встановлювати послідовність цих химерно списаних папірців. отже, спочатку наводиться якась думка (назвемо це Ідеєю), яка підкріплюється низкою подібних тверджень різних авторів (усі – величини в тій чи іншій сфері), розташованих не в хронологічному, а в логічному порядку; далі наводиться низка інших синонімічних думок, які полемізують (але не заперечують) з попереднім синонімічним рядом; це все закінчується загорянням такого собі діалогу між цими двома позиціями шляхом підсування дедалі більшої кількості тверджень, який, утім, швидко згасає. але цей діалог не має жодного смислового навантаження, а виглядає просто як набір думок, кожна з яких варта чогось сама по собі, але які вкупі не утворюють смислової єдності.
шкода, що ці папери досі цікавлять мого любого Шука, навіть зараз, коли він такий слабкий і в лікарні.»
«сьогодні дев’яносто восьмий день (я порахував) моєї праці тут. я нарешті знайшов усі (принаймні я цього певен) папірці з текстами Текстів. я також займався і впорядкуванням попередньо знайденого, і від того картинка трохи змінилася: межі діалогів дуже розмилися. вони стали текучі та нетривкі, і від того я не знаю і не можу визначити, чи це закінчення попереднього діалогу, чи початок іншого, чи ця думка полемізує з попередньою, чи вже з наступною. звісно, в цій справі мені б значно допомогли підказки Шука, але я не хочу зайвий раз йому про це нагадувати, попри те, що говоримо ми щовечора. але його слабкість, відчуваю, від таких розмов тільки збільшиться. він же і так у всьому бачить безнадію (ті, хто любить клеїти ярлики, без сумніву, назвали його б песимістом). найяскравіший приклад цього: якщо б йому зараз сказали, що насправді він має невиліковну хворобу, а не набір невизначених симптом, то завтра, боюся, мені б довелося споряджати його в останню путь.
так от, повертаючись до Текстів: боюся, що колись, під час сотого читання, я зрозумію що тут насправді один суцільний полілог, полілог без сенсу, в якому репліка кожної ідеї якимось чином (спільним поняттям, наприклад) перегукуватиметься з попередньо сказаним, але це і все, що їх пов’язуватиме.
це щось на кшталт доміно, де замість ідей - гральні кості.»
«я вже давно б утратив лік часу, якщо Шук щовечора не вважав за обов’язок нагадувати мені дату. його голос став зовсім слабким, але ця слабкість вимірюється не гучністю голосу, а моїми відчуттями. не можу цього пояснити. просто знаю, що зараз йому гірше, ніж перед цим, але не питаю, що з ним, а він сам не розповідає, хоча я б і сам напевно не розповідав – це вже надто особисте.
не знаю, не знаю, не знаю, мені інколи здається, що я зараз зірвуся і поїду звідси – провідати його (складно жити в невизначеності, йой). я так хочу покинути цю всю рутинну роботу, що скоро доконає мене, але знаю, що, з одного боку, не привізши Текстів я просто його розчарую, а, з іншого, навряд чи я зможу повернутися сюди після цього візиту. попри те, що зараз я мешкаю в будинку з усіма вигодами, а не у своїй крихітній кімнатці, він давно вже мені осоружний. часто я прокидаюся вночі від задухи, яку створює перебування в цих стінах, або ж просто від кошмарів. у такі ночі я довго намагаюся згадати де я і яка мета перебування тут; снів я переважно не пам’ятаю, все спливає наче абстракціоністські мазки на чорному полотні, але значення цих мазків давно вже мною втрачене, наче це чорне полотно має здатність вбирати кольори. навпаки, деякі сни так врізаються в пам’ять, що навряд чи колись узагалі я буду в змозі забути їх. стиль цих скоріше експресіоністичний – мої тяжкі почуття створюють химерні картини, при погляді на які виникають знову тяжкі почуття (замкнене коло, розумієте).
ось один з таких снів, окремі спогади якого катували мене ще цілий день по тому: Шук по телефону повідомляє мені, що насправді, десь у підвалі, є ще частини Текстів, які зможуть розтлумачити ті, над якими я скнію вже так багато днів і ночей; я спускаюсь у підвал (тьмяне світло, кам’яні стіни, земляна підлога, яку вкривають стоси паперів – усе трохи розмите, темне, тяжке), збираю там Тексти, підіймаюся нагору; мене охоплює відчай, коли бачу, що ця частина в два-три рази більша за ту, над якою працюю; я підходжу до вікна (яке в сні дуже високо над землею, хоча в реальності це другий поверх), дивлюся звідти вниз, а потім стрибаю, точніше падаю, неначе якась внутрішня сила в мені змусила моє тіло на такий крок. але в той момент, коли вже я мушу вдаритися об землю, я знову опиняюся в цьому будинку. ось і кінець сну.

як я хочу звідси вирватися!»
«сьогодні прокинувся від власних ридань. не пам’ятаю, що ж саме наснилося такого, що викликало б таку реакцію. єдине, що лишилося перед очима – Шук, але що ще – годі пригадати.
робота над Текстами невблаганно посувається вперед.»
«це напевно буде останнім записом.
я вже все спакував, так і лишивши Тексти не до кінця впорядкованими. якщо Шук одужає, то доведе їх до кінця, якщо ж ні, то, отже, вони взагалі нічого не варті (хоча насправжки я не можу їх оцінити). вони вже наче стали частиною мене, частиною, яку я не люблю і хочу її позбутися, як-от огидний шрам десь під коліном – його не видно, але своїм темно-червоним м’ясистим полотном (такий його вигляд, на жаль) він повсякчас змушує мене відчувати непереборну відразу. такі вони, Тексти, і слова, що з них вони складаються, часто тепер зринають перед моїми очима або відлунюють у мозку голосом Шука, хоча він насправді їх мені ніколи не читав.
причина мого від’їзду (хоча я не забуду її, це точно, на відміну від відчуттів, тому записувати, в принципі, її не варто, але для наочності хай буде тут) – невизначені власні відчуття. боюся, що Шук, так і не дізнавшись суті своєї хвороби (про причини взагалі не йдеться), помре. ось, ось, я написав це, і тепер нарешті розумію причину своїх переживань – так, я відчуваю, я бачу це, я знаю – Шук помре. він просто мусить померти. ні, я зовсім цього не бажаю, анітрохи, і ось зараз, коли я пишу ці рядки, мені вже пече в очах від сліз, що, починаючи від самих куточків, починають затьмарювати сизою пеленою мені зір. але він просто мусить.
одразу, як тільки я почав їздити до нього в лікарню, в’яжучи один за одним довгі светри (!!! – скільки туги за тим заняттям), я вже бачив щось схоже на смерть у нього в очах. передчуття смерті, навіть так (так точніше). насправді це передчуття починало закрадатися до його очей ще коли ми були дітьми – це непояснювано і я не наведу жодного прикладу, але це було так. напевно, тому він і вибрав писання цих Текстів – хотів увіковічити себе. ні, це не в його правилах – жадати слави і пам’яті протягом поколінь, але він просто боявся того, що він – один із людства – не зможе нічого змінити. я не боявся – ця неможливість очевидна. а він шукав щось, не знаю, може, яку-небудь істину. ось і дошукався. Шук дошукався. дошукався сенсу, дошукався відкриттів, дошукався того-що-все-змінить. дошукався смерті, врешті-решт.
позавчора мені не він не подзвонив. чесно, я був такий стомлений, що навіть забув про це, хоча це вже був щовечірній наш ритуал. але я забув, чесне слово, забув. а на ранок охоплює жах. охоплює і не відпускає, з кожною секундою набирає обертів, набирає повні вінця снігу, котячись із вершини гори. ввечері – поговорили. він просто заснув за читанням якоїсь книжки і не подзвонив – так, так, я все розумію, все гаразд, працюється мені добре, все гаразд, все добре, ні, я не сумую, так, скоро вже завершу, я теж вже хочу поговорити з тобою очима.
але сьогодні – на Ньютонову голову яблуко впало – я усвідомив: потрібно їхати звідси, їхати до нього (він же ж мій Друг). потрібно тікати звідси і одночасно тікати до нього. подвійна втеча, якось так.
до потягу лишається 2 години, я встигаю, навіть якщо найповільнішими кроками. треба ще надягнути пальто, капелюха, взяти сумку (там некороткий звіт у якнайкоротшій формі про результати впорядкування Текстів і щось з Вірджинії Вульф), взути черевики. і я ще хочу постояти біля цих темних кованих дверей, які тепер – як же довго довелося чекати цього моменту! – нарешті зачиняться для мене. як добре залишати хоча б якісь двері зачиненими назавжди і у своїй пам’яті повішати на них табличку "вхід заборонено". а для мене ціна цього – передчуття смерті, що от-от здійсниться.»
- киць-киць-киць.
черепахова і гладкошерста, вона підходить, застрибує йому на коліна, туди, де лежать недов’язаний зелений у білу смужечку светр, спиці і моток ниток. муркотить, примружуючи зеленочайні очі, і, піддаючись сну, зрештою стуляє їх зовсім.
а що він? а він сидить на табуреті, такому, знаєте, з висоти якого ноги не досягають підлоги, сидить, звісивши ноги, руки і голову навіть, сидить і думає.
до Текстів він так і не повернувся. не зміг, хоч як хотів завершити працю. зрештою, після смерті Друга це стало здаватися йому не більше, як цікавою забавкою, хоча кінцевої своєї мети він так і не досягнув. але хіба це має сенс або хоча б суть? існування цих записів не змінило б нічого кардинально в Універсумі, вони просто плавали б собі десь у Просторі Всіх Написаних Текстів, можливо, в цьому Просторі визначаючи щось. вони, цілком може бути, могли б там, в цьому об’єктивному просторі, зв’язати докупи багато розмаїтих думок, що розпорошені тут і там в різних авторах і які від цієї розпорошеності втрачають усю свою можливість викликати відчуття. і в цьому
випадку Тексти могли б розкрити все нерозкрите в цих подекуди забутих писаннях, показати справжню мудрість. так, думав він, знову взявшись за в’язання (кицька зістрибнула з колін), Тексти могли б показати Мудрість, так, з них можна було б скласти словник Мудрості, де найменшими одиницями були б речення, а не окремі слова. але цьому не судилося, як він уже побачив, здійснитися, і не тому, що така в нього доля і такий ось шлях широкий, а просто він відмовився (а його Друг зі звичним скепсисом додав би «і правильно зробив»).
насправді дуже мало що має сенс – він так уважав. сенс мають його светри (шарфів він не в’яже, хоча думає про відродження в’язаних рукавиць), сенс мають ці діти по той бік вікна, що малюють синіми фарбами щось абстракціоністське на осінньому листі (хоча дітей він не любить), сенс мають трава, дерева, небо – все меланхолійно-сіре перед зимою, але і ця сірість має сенс. сенс має органна музика, що здіймає бурю всередині тебе, сенс мають вузькі безлюдні (ах, хоча б десь безлюдно!) вулички, куди рідко зазирає сонце і які з’єднують руки закоханих маленьких людей, як-от Герди і Кая.
сенс, зрештою, мала смерть його Друга. (так, вона мала сенс, попри те, що відбулася саме таким чином.)
Шук і досі пам’ятає, як Нев приїхав провідати його, в той самий день, коли його, Шука – (можливо, доля, а може, банально – збіг) виписали. він поїхав у ліс – так, просто розвіятися, відчути нарешті справжнє повітря після шістьох місяців лікарняної труни чи по пак тюрми, в той час коли Нева, блакитно-білого і непритомного, клали на катафалк і везли до палати. Шук пам’ятає, як поїхав потім до дому, в якому мешкав Нев (ключа він, звісно ж, мав): така приємна дорога в потязі і сонце, що пестить щоки, плечі, руки; двері, що не одразу піддалися його ще незміцнілому натисненню; ці всі знайомі речі в кімнаті 6х9 метрів; блищики сонця на килимовому шару пилу – йому так хотілося навести тут лад. а потім в усю цю злагодженість (биття годинника щочверть години, приємний настрій, бажання прибрати в оселі Друга) вривається дзвінок телефону (ну хто, хто сказав цим з лікарні, що він тут, на цьому Олімпі?). і враз наче хтось раптом завісив важкими портьєрами єдине вікно – усе Шукові здалося безнадійним.
а далі він не пам’ятає нічого. якісь монотонні звуки (напевно, то відлуння голосів його думок), руки дерев, простягнуті до неба (просять помочі чи, може, блискавки в саму їхню серцевину?), біла, біла, біла, мертво-біла будівля лікарні, каша з розмаїтих
лиць і рис – тонкий ніс чоловіка середніх років, маленький рот якоїсь дівчини, чиїсь заплакані очі, лікоть, що ціляв йому прямо в очі. усе нагадувало чорно-білий і, до того ж, німий фільм, якусь комедію, що нагле перетворилася на трагедію, і шок від тієї зміни витісняє абсолютно всі інші емоції.
він намагався з’ясувати в приймальній, в медсестер, у лікарів, у санітарів, у хворих – де його Друг, де тепер Нев. відповіді не отримав, наче ніколи і не існувало такої людини, не було його голосу, що ось тільки вчора плив до нього крізь простір і час, не було його светрів, що і тепер гріли Шукове тіло. нічого не було, все мара, все ілюзія.
він вийшов через чорних хід лікарні – так вели його ноги. і що ж побачив? чотирьох надзвичайно худих чоловіків в чорному, які, взявши за чотири кути труну, несли його Друга, його любого друга Нева.
ні він сам, ні хтось інший (хіба що зациклений на якійсь теорії психоаналітик, але навряд чи він дійде до суті) не зможе пояснити, чому тоді просто сів на траву і не рухався, лиш очі пантрували пересування труни. в один момент йому здалося, що Нев сів на своєму ложі, і зі своєю звичайною іронічною посмішкою помахав йому рукою. тоді Шук зірвався на ноги і побіг до нього, але видиво так і лишилося видивом.
а далі в пам’яті – суцільна прогалина. з-за неї він навіть і не знає, де ж могила того, чию справу він перейняв і розвиває, де ж похований той, кого він любив більше за все на світі, з ким йому не були потрібні слова.
це і є суть смерті Нева. а сенс цієї смерті – це те, що тепер Шук в’язатиме довгими зимними вечорами довгі зимові светри і, можливо навіть, зимові рукавиці і шапки. і єдине, про що він шкодує – про те, що не почав займатися цим раніше, адже кожною петлею, кожним рядком, з яких і створюється светр, він пише ті самі Тексти, тільки трохи для іншого простору і для інших людей.
вересень 2012
Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка