Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Le_soleil_noir - Право на гегемонію 
   
Жанр: Проза: Философская
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0  Посещений: 861
Дата публикации: 19.8.2014



ПЕРЕДМОВА


Ця книга символізуватиме початок нової епохи, епохи оновленого, вдосконаленого мислення та світосприйняття. Сприйняття, позбавленого ілюзій, страху, рабської моралі, первинної ролі фатуму й пут надії. Я хочу, щоб цю книгу зненавиділи, особливо ті елементи суспільства, проти яких повстає вона. Хай покриваються гнійниками при одній згадці її назви! Адже я не добираю слів. Я кую їх молотом істини. Для мене не існує заборон, я ламаю їх так само, як виламують зачинені двері. Я чиню безсоромно, безцеремонно й несамовито.
Треба впустити ковток свіжого повітря, відчинити навстіж вікна, викинути те старе залежане сміття з наших домівок і голів, позбавитися почуття обов’язку перед тими, хто його нав’язує. Просвітлення й відродження – ось той ключ, який ми, українці, загубили, точніше, який у нас вкрали.
Настав той благословенний час, час нової, невтомної боротьби, великих звершень, творення історії, процвітання заради владарювання. Він вже тут, зачекався, стоїть на порозі й переминається з ноги на ногу в очікуванні, коли його вже прихистять, коли дадуть йому волю, цілковиту свободу дій. Його ще не видно неозброєним оком, та він невпинно нагадує про себе й кричить: «Чи чуєте мене? Настала мить! Прийшов до вас, мене прийміть!» Тож не забаримося, відкриємо гостинно двері й серця цьому довгоочікуваному, такому поважному гостю-буревіснику.
Вбити, вбити раба. Забити камінням ту смердючу й волаючу посередність, яка заважає сходженню сяйливої вранішньої зорі. Прибрати те, що баламутить чисту кров, псує ріки життя, колись такі прозорі, кришталево чисті ріки. Розчистити дорогу для некерованої, неконтрольованої ніким свободи духу, бурного потоку життєвих сил та здоров’я. Зайняти той п’єдестал, до якого готує нас невтомно історія. Саме вона карбуватиме наш шлях на золотих скрижалях.
До біса мораль скаліченого та підкореного хробака, який звивається, щоб на нього не наступили вдруге! До біса моральність свиней-демократів, блюдолизів-казнокрадів! Під три чорти я посилаю думки й ставлення деградованої європейсько-американської купи корпоратократів та зажерливих псевдопацифістів. Чхала я на братерство слов’янських братів-народів, цих іуд з каїновим тавром! Ніщо, ніщо не зупинить націю, яка вижила після такого страшенного натиску недолі, на шляху до панування! Не в сторонці. Не під американською чи російською парасолькою. Не в упряжці, а окремо, штовхнувши незгодних у безодню. Заради появи сильного гравця, хай інші кануть у небуття. Нема чого заглядати до рота тим, хто кував і продовжує кувати нам кайдани, повсякчас примушує нас звикати до них, запевняти в справедливості вироку долі, фатуму, кастової градації. Усі вороги будуть знищені. Хай живуть, поки живеться. Хай жеруть, поки жереться. Хай помруть, коли їм прийдеться.
Це виклик.
Це оголошення війни.
Це непокора.
Сурмлю я у сурми.
Замайоріють перемоги прапори
І хором стануть буйнії вітри.
Дивлюся я на вас згори,
Це кінець, кінець гри,
Не оминути ворогам
Священної стріли.
Ніяковієте? Ваше виховання й витончені манери протестують проти сказаного мною? Вам неприємно це читати, важко пережовувати й перетравлювати? Не читайте, жертвам забобонних пережитків корисніше споживати придорожній бур’ян, приправлену золотим пилком сміттєву літературу. Я ж не пишу для одомашнених покірних волів, так і знайте.








ЩАБЛІ ЗАНЕПАДУ

1. Першою завжди була істина, а не слово. Моя істина така: горе тій державі, чия влада, безкісткова та безхребетна, сліпо віруючи та підпорядковуючись усіляким дріб’язковим брехливим міжнародним договорам (статутам, деклараціям прав, конвенціям, меморандумам і т.д.), de facto недіючим, позбавленим імперативної дії формальним документам, прикриває свою цілковиту безправність на світовій арені та некомпетентність в управлінні державою, показує відсутність пріоритету національних інтересів та суто національного егоїзму, керує нацією, перебуваючи водночас у повному невіданні від того, як розпорядитись наданими їй у розпорядження ресурсами. Сліпа віра в справедливість міжнародного права є ознакою слабоумства. Бездоганне виконання всіх приписів – перший показник слабкості та покірності. Коли не можеш забезпечити захист державності, залишається лише чемно кивати головою й танцювати під чужу дуду. Коли лінь розвивати національну економіку, – безсоромно протягувати руки й ноги в пошуках милостині. Це просто огидно.
2. Смерть та вічний прокльон тим зрадникам Батьківщини, що кричать на кожному розі про рівність та братерство між націями, породжуючи тим самим залежність та безправність. Смерть тим, хто укорінює в душах людей поняття «демократія» та «глобалізм», породжуючи рабство та комплекс відсталості.
3. Вічна ненависть усім тим, хто не знаходить шляхи розвитку та процвітання своїй державі, а вкорінює та нав’язує ті самі, навмисно вигадані провідними капіталістичними країнами концепції, які руйнують фундамент нації, нищать національну свідомість та поняття індивідуалізму, розкладають мозок та серця людей, перетворивши їх на розумово відсталих «паралітиків на роздоріжжі» історії, які будуть ліпше брудними самозакоханими та егоїстичними недобитками, нелюдами, що задовольнятимуть свої тваринні бажання, потураючи власним інстинктам, аніж повноцінними представниками власної нації, захисниками власної культури й самобутності та, перш за все, власної національної ідентичності й неспорідненості з іншими, що повинно підкреслювати національну неповторність, винятковість, істинність. Натомість, не маючи практично нічого, крім власної пихи та взаємоненависті, українська нація, про яку йтиме мова, впевнено крокує до заздалегідь підготовленої для неї безодні. День за днем, крок за кроком, повільно, наче та гадюка, яка тихенько виповзає зі своїх хащ, наближається та огортає нас своїми путами рабства світ «заможних, вільних, рівних». Але вільних перед ким? Рівних у чому? Тихенько та отрута просочується в роз’ятрені рани нашої немолодої, але такої ще не сформованої, далекої від ідеалу пострадянської держави. Поступово нагострюють вуха ті маленькі недобитки, яким пощастило з нікого та нічого стати всім, сколотити статок на горі та недоїданнях свого ближнього. А часів для сколочення власного багатства й одержання очікуваної влади для злодіїв, дешевих повій, пройдисвітів та звичайних запроданців в Україні в період від XX століття й донині було вдосталь для того, щоб докорінно змінити не тільки менталітет та морально-етичні норми суспільства, а й генотип кожного індивіда, й далеко не в найкращий бік. Я маю на увазі беззаперечну зміну клімату й полярності цінностей, подарунок капіталізму, тобто, всеперемагаючу хворобу – любов до грошей, наслідком якої є неймовірна корупція в державі, яка за короткий час стала нашою візитівкою, нашою особливою національною рисою.
Крім того, ми знаємо, що представників української інтелігенції (про аристократію не йдеться, адже вона була знищена набагато раніше), носіїв найціннішого генетичного коду нашої нації, разом з усіма іншими духовно та інтелектуально розвиненими представниками інших народів, було страчено, закатовано, або доведено до стану напівлюдського існування та цілковитої безправності ще за часів СРСР. Після повалення комуністичної влади та отриманням запізнілої маріонеткової, або краще сказати іграшкової, незалежності, Україна досі не може оговтатись від затяжного періоду приниження та гноблення. Наш генофонд знищувався століттями, але радянська епоха – це апогей українського геноциду. Головною метою радянського керівництва було нищення культурної спадщини підконтрольних народів, подавлення націоналістичних рухів, русифікація, розкуркулення та колективізація заможних верств населення заради виховання космополітичної посередності без роду та племені, продукту соціалістичної рівності, моноетнічної, штучно сфабрикованої народної маси, позбавленої аристократії, інтелігенції та заможного селянства. Для того, щоб процес деградації відбувався швидкими темпами, населення перемішували між собою за принципом: «Народжуйте на здоров\'я, скільки хочете: чорненьких, біленьких, червоненьких, хоч блакитних, хоч рожевих у смужечку». І спрацювало, особливо на Сході України. Якраз там ми бачимо наслідки жахливого генетичного регресу та деградації, глибокої розумової відсталості, вроджені фізичні та розумові вади. Та перш за все, варто подивитися на обличчя, які занадто часто носять відбиток деменції. Низький лоб, великі надбрівні дуги, близько посаджені очі, маленька черепна коробка та диспропорції тіла слугують доказом слабкості генів. У деяких випадках спостерігаємо дуже дивну, навіть спотворену форму черепа. Фізіономіка, наука, яка в нашій державі не розвивається, робить висновок, що краса людського обличчя слугує доказом якісних генів. У випадку його потворності, висновок абсолютно протилежний.
4. Виникає питання: Чому так склалося? По-перше, історично. Юзівка, наприклад, у процесі свого зростання прихистила багато всілякого зброду далеко не українського походження, здебільшого в’язнів та представників нижчих верств населення. По-друге, низький рівень життя населення, незадовільні освітні та медичні послуги, нехтування правилами безпеки на підприємствах та копальнях аж ніяк не можуть сприяти вдосконаленню окремого індивіда. Тяжка фізична праця отупляє людину й схиляє її до алкоголізму, наркоманії, бандитизму та іншим негативним соціальним явищам. На додачу, Східна Україна зазнала глибокого нищівного впливу пропаганди ще за часів Російської імперії, що доводить усю глибинність проблеми регіону й ще більше її ускладнює. Між іншим, населення Сходу цілком усвідомлює власну недалекість. Коли я розмовляю з жителями Маріуполя, Луганська чи Донецька стосовно антиукраїнських настроїв, українофобської політики Сходу, а також наголошую на зрадливості, колабораціонізмі та продажності місцевого населення, завжди чую у відповідь щось таке: «Але ж населення Сходу невинне у тому, що воно русифіковане, що воно таке слабке й податливе до пропаганди росіян. Зрозумій, ми тільки жертви. Тобі не можна нас так обвинувачувати». Погоджуюсь. Безмізка мавпа невинна в тому, що вона безмізка, а тим паче в тому, що вона мавпа. Доведеться українізувати мавпу… І де ж та тьотя Мотя Розторгуєва з Курська, щоб мене критикувати?
5. Дуже помилковим, навіть фатальним, є твердження, що тільки інбридинг може призвести до фізичної та інтелектуальної відсталості. Насправді, безкінечні процеси змішування неспоріднених видів призводять до появи модифікованих генетичних мутацій, які породжують не меншу розумову та фізичну деградацію й генетичний регрес. Людські раси не виключення. Всіляко приховуючи та знищуючи навіть нагадування про євгеніку – науку про раси, представників різних націй заохочують і по-різному підбурюють до кровозмішування, що є заздалегідь підготовленим плацдармом для поступового їх фізичного знищення. Україна, як жодна інша держава, є полінаціональним полігоном для генетичних експериментів. Результатом подібних експериментів із генетичним кодом є розумова відсталість, що призводить до неусвідомлення національної приналежності через послаблення кровного зв’язку, а також безпліддя, яке є бичем нашого часу не тільки для українських жінок, але й для чоловіків.
6. Як не дивно (мене вже нічого не дивує), саме недалекі індивіди на сьогоднішній день займають найвищі посади в нашій державі. Індивіди без роду й племені, які давно втратили українське обличчя, індивіди, які успадкували від своїх батьків вузьколобість, а з нею й посади. Та вони не грабуватимуть довго, бо вже готують підґрунтя для своїх любих діток, покоління Незалежності. Хто б тільки знав, яка це бичача еліта, який це глибокий декаданс!
Продажні повії, доньки та сини зрадників, вбивць, денаціоналізованих виродків, чиє коріння бере початок ще від юзівських в’язнів, єврейських мігрантів і чорноробів пролетарів, вважають себе господарями становища, й точно знають, що безкінечне підлизування та підтирання європейських та американських задів неодмінно допоможе Україні стати «великою наддержавою». Їх так вчили батьки, бабусі та дідусі. Так закладено у підсвідомості. Так закладено в генах. Оце і є, чим ти можеш пишатись, Україно. Ти возвеличила в ранг богів усіх тих, хто роками над тобою знущався, прикривався як щитом, приймав тебе за бранку, яку можна продати за безцінь. Заплямувавши твою честь, зробивши з тебе державу-повію, ці гомункули продають твої землі, національні багатства, здобуті кров’ю та потом, знущаються над твоїм народом, кажучи, що «розведуть, як кошенят». Ти знаєш, це ті самі, що не мають власної мови, а балакають іншими, ті самі, що не цураються виставляти тебе приниженою серед принижених, бідною родичкою байстрюків та недалеких телепнів, рівною в правах серед бідних африканських країн. Це і є та гарантована рівність – рівність посеред полишеного на дорозі сміття, рівність з безправними та нерівними, рівність з колишніми колоніями метисів та чорношкірих рабів, рівність, від якої пристойній людині хочеться вмерти. А як же гарантії процвітання з підписанням угоди з ЄС, або, може, приєднанням до НАТО? Чи не забула ти, Україно, кому зобов’язана? Чи даремно терлися серед американських та інших іноземних меценатів наші знатоки проституйованого бізнесу? Хіба даремно наша «квітуча еліта», що складається з нікчемної купки злодіїв, домовляється про вигідний для себе продаж твоїх підприємств, земель, коштовних речей та навіть людей як симпатичний та безкоштовний додаток до всіх тих національних надбань, які ти спромоглася зберегти за довгі роки поневолень?
7. Економічне та політичне рабство; верховенство права сильних світу цього; панування вищих держав над нижчими; деградація та фізичне знищення непотрібних, незатребуваних народів, що піддадуться на утопічні, смертельно небезпечні неоліберальні заклики про братерське кровозмішення. Ось воно, фатальне зіткнення цивілізацій, війна проти різноманіття, життя заради комерції. Ірраціональний розподіл ресурсів, відмова від сільського господарства та важкої промисловості, диктат ТНК та безкінечні, начебто потрібні для відновлення, кредити МВФ, призводять до цілковитого занепаду держав, втрати економічного потенціалу, залежності урядів від безглуздих рішень та настанов якихось міжнародних комісій, чиї доводи розуму не відрізняються від доводів душевно хворого, який запевняє, що саме він винайшов концепцію світового пацифізму, за якою абсолютно всі любитимуть одне одного та житимуть у мирі, ще й ситі та одягнені, у власному котеджі на Багамських островах. Це вже нова релігія, нова утопія, де Мор і Кампанелла кусають собі лікті від заздрощів. А яка ж дієва, яка солодка ця отрута…
8. Занепад сільського господарства в нашій країні призвів до псування смаку українців. Маючи золото під ногами, ми споживаємо гній. Нація, яка так любить смачно поїсти, замість домашнього борщу з пампушками та салом споживає дешеві напівфабрикати, їжу швидкого приготування, дешеві шкідливі напої. Мені важко пояснити, чому українці так швидко призвичаїлись до макдональдсів, надбання глобалізації, а також суші-барів. Нація, яка завжди займалася сільським господарством, має квітучі та родючі землі, вимушена купляти генномодифіковану продукцію за міжнародними стандартами, які начебто встановлюють ступінь допустимої генетичної деградації кожного індивіда, тобто, до якої допустимої межі отупіння ми можемо вживати дану продукцію, яка повинна бути цілком «безпечною» та «корисною» для вживання. А якщо додати той факт, що в Україні не діють Держспоживстандарти… Часник з Китаю, помідори з Турції, капуста з Польщі, буряки з Нідерландів, картопля з Єгипту… Іронія долі? Ні. Міжнародний борщ!
9. Процес приватизації 90-тих років виїв останні крихти того, що було в розпорядженні держави. Така приватизація не принесла ані копійки в держбюджет, але сформувала новий клас – олігархів, і відносно нове явище – тіньову економіку, а краще сказати, брудну економіку. Підприємства, подаровані за «спасибі», не працюють на державу, адже не сплачують податки, підтасовують фінансові звіти й не контролюються жодними державними органами влади. Вони недоторканні, бо належать олігархам. Тепер, коли грабувати (приватизувати) нічого, українська економіка переходить на новий щабель розвитку, міжнародний щабель. Ми стаємо азартними гравцями. Виставляємо останнє, знімаємо власну білизну, виносимо з хати все, що лишилось (а лишилось небагато: люди, земля, суверенітет), і робимо ставку: ЄС! Європейський вибір!
Для того, щоб надати ставці відтінку значущості, ми кричимо на всі заставки: «Геть Росію-агресора, до біса СНД! Мати – Європа!» А Європа й не проти, вона заливається хворобливим рум’янцем і пускає нам бісиків, стара розбещена шкапо… А як нам симпатизує Дядько Сем!
10. Ось і настав час, коли перед Україною постали випробування на міцність. Час, коли вона повинна відстояти своє право на існування, дати відсіч ворогам, відновити свою втрачену етнічну територію та захопити нові землі, які б слугували гарантом її безпеки, могли прогодувати населення в умовах світової продовольчої кризи й стрімкого зростання чисельності Землі, що неодмінно призведе до голоду, війн, захоплення та знищення слабких, нездатних відстоювати власний суверенітет держав. Демографічний вибух створює катастрофічні наслідки для подальшого існування населення планети, адже зменшення кількості природних ресурсів, переважно завдяки їх ірраціональному використанню людьми, тільки збільшує конкуренцію за виживання та зменшує можливість гармонійного співіснування людини з природою. Сьогодні, людина живе відірвано від природи в чітко сформованому багатоярусному мурашнику. Її не просто одомашнили й позбавили природних інстинктів, її спотворили, переробили, «вдосконалили», тобто забили.
11. Ми живемо в світі реклами, двадцять п’ятого кадру, маркетингу. Невід’ємним атрибутом нашої дійсності стало надання абстрактних, віртуальних послуг у вигляді знижок, акційних товарів, чарівних бонусів та ф’ючерсів. В XX столітті людина тільки передчувала ці масштаби глибокого декадансу та споживацтва, та навіть її хвора й вельми скалічена уява не могла відтворити повну картину глибокої безнадійності людства в майбутньому. Homo decadentia.
12. Ніколи, ніколи людина не була такої самотньою, беззахисною й жалюгідною, як тепер. Вона стала нікчемною безликою посередністю, що губиться десь там, у нескінченному інформаційному просторі Всесвітньої павутини. Вона борсається, щоб її помітили, усвідомлюючи, що вона нікому не потрібна. Вона лиш маленький біт, планктон соціальної мережі. Її підхоплює бурний потік дезінформації й вона пливе за сильною течією… не думаючи, не пручаючись.
13. Планктону пропонують необмежене спілкування, а він навіть не питає, що візьмуть взамін. Йому невтямки, що його особисті дані вже давно зафіксували, обробили й вигідно продали великим корпораціям з виробництва певних товарів чи надання послуг, спецслужбам, окремим зацікавленим особам… Вважаю правильним з боку КНР заборону відвідування соціальних мереж та блокування пошукової системи Google. Це єдиний метод, який гарантуватиме збереження персональних даних населення та попередить витік важливої інформації з держави.
14. Виникають питання: до чого призвела сучасна, четверта науково-технічна революція? Які проблеми вона вирішила? Які смертельні хвороби подолала? Скількох людей врятувала від голоду? Як подолала глобальну екологічну проблему? Які відкриття зробила наука за цей час? Як глобалізація збагатила культуру людства в XXI столітті? Нічого й ніяк. Вона створила нові потреби, породила нові генетичні та венеричні хвороби, проголосила гегемонію Сполучених Штатів і збільшила міжкласову прірву.
15. У зв’язку з екологічною катастрофою, яка супроводжується вирубкою лісів, забрудненням річок, ґрунтів та повітря, населення планети зіткнеться з небаченими досі катаклізмами та хаосом, де ніхто не згадає про права людини, а думатиме про порятунок власної шкури. Третя світова вже не за горами. Тому я б не глузувала з концепції «золотого мільярду» й теорії жидомасонської змови. Наша держава, яка володіє ще не до кінця виснаженими природними ресурсами, не може сподіватися на милість та прояв зверхнього милосердя по відношенню до себе.
16. Для того, щоб окрема група людей користувалася всіма благами цивілізації в необмеженій кількості, інша половина менш забезпечених, «неконкурентоспроможних, людей без мотивації та творчого підходу», повинна бути знищена фізично. Зі зміною людських пріоритетів, людської моралі, яка базується тепер хіба що на грошових асигнаціях, ми маємо справу з новим людським типом, пристосуванцем, слабким, боягузливим, але вивертким. Йому тепер і підкоряється весь світ. Чандалі підкоряється світ.
17. Людство ризикує випробувати на собі вибух люті й ненависті, тих первісних та невід’ємних почуттів, що врешті-решт вирішують за ким залишити право остаточного переможця. Війни відновлюють баланс. Їх відсутність створює природну дисгармонію.

КУЛЬТУРНИЙ ДЕКАДАНС
Якщо в людини золоті руки, не суттєво, з якого місця вони ростуть.
1. Це час глибокого культурного декадансу, раніше небаченого за масштабами. Ми живемо в епоху найглибшого розкладання культури, розквіту нігілізму й зневіри. Ми потерпаємо від нашестя посередності та нездар, від буденності й перенасиченості життям. Ми стали жертвами скаліченої й спотвореної краси, суміші несумісного, безликого, неповноцінного, аутистичного й хворого. Ми спостерігаємо нищення мистецтва, мистецтво заради мистецтва. Ми стали свідками його передсмертної агонії, його болісних здригань, останнього подиху. Перед очима бачимо ми цю знавіснілу гримасу, яка не лишила на собі ані найменшої згадки про культуру Еллади, Стародавнього Риму, Нового часу, Просвітництва. Мистецтво віддали на поталу рабам, а музу зґвалтували. С\'est le ressentiment de les Juifs. La morale d\'esclave. 2. Сьогоднішня культура обмежується переглядом численних та безглуздих американських стрічок, прослуховуванням сучасної посередньої музики, яка бере свій початок зі старих, напівзруйнованих і брудних американських дистриктів, де проживає більша частина чорношкірого населення Штатів, займаючись бандитизмом, проституцією й наркобізнесом, а також, між іншим, складанням репу, хіп-хопу та інших низьких музикальних жанрів, які стали популярнішими за оперу, театр та балет. Постійна трансляція кліпів з напівоголеними та оголеними чорношкірими задами в перемішку із зображенням розкішних маєтків, спортивних машин та коштовних аксесуарів, в доповненні з гладким, але лиснючим афроамериканцем, усіяного татуюваннями, створює вражаючий і все ж таки цілком доповнений «портрет» сучасного стану світової культури та мистецтва. Подальший розвиток постмодерністських тенденцій у літературі, музиці, живописі, деконструктивізму в архітектурі доводить безплідність душі, відсутність ідей, блукання в лабіринті надламаної психіки, пошук виходу з глухого кута. Межуючі з безумством образи, психоделічні зображення, дадаїстичні настрої змушують замислитись над серйозною душевною хворобою людства, його лихоманкою. Сучасна глобальна культура – це ніщо інше, як «Крик» Мунка, крик про допомогу психічно хворої людини, яка не знає, хто вона, де вона знаходиться, для чого. Це масове помутніння розуму є нічим іншим, як пандемією. Є тільки один засіб її викорінення – знищити носіїв хворого гену. Коли психічно хворий бере до рук пензля, йому слід відрубати руки. 3. А що ж відбувається в Україні? Занепадання кінематографії та літературної діяльності, архітектури, живопису, народних ремесел, музики (як народної, так і класичної), театрального та оперного мистецтва, народних танців, кухні… Та ми просто рекордсмени! Так тримати! Напнуті паруси й курс у безодню! Наш лозунг: руйнування заради руйнування. Я не знаю нічого жахливішого за нашу народну естраду. Її треба або переробити, або ліквідувати взагалі. Така кількість повій та вискочок на сцені говорить про деградацію української музики, її трансформацію в монополізований усілякими покидьками музичний бізнес. Цих новоспечених народних артистів, розповсюджувачів пропаганди західної культури, котрі стали «народними» за заслуги перед помаранчевим майданом, варто позбавити цього звання. Вони не тільки його не заслуговують, вони його паплюжать, бо не знають, що означає «народний». Вони знають, що таке високооплачувана повія. 4. Якими ж незабутніми в 2012 році були кадри «голої інсталяції» фотографа-єврея Спенсера Туніка перед Баварським національним оперним театром у Мюнхені. Цей «витвір мистецтва» він присвятив оперному фестивалю на честь ненависного всім євреям композитора Ріхарда Вагнера. Тисяча розфарбованих голих німців, серед яких були й євреї, оточила пам’ятник першому Баварському королю, встановлений перед будівлею театру, сформувавши таким чином «Кільце Нібелунга». Варто зазначити, що в одному з своїх інтерв’ю Тунік запевняє, що любить німців. Який витончений сарказм, яке неприховане знущання й приниження не тільки самого Вагнера, а й усього німецького! Яка довершена й оголена іронія. Яка дотепність. І це на очах у німців, благородних аріїв, нащадків гіперборейців, колись могутньої держави, яка заявила про себе на весь світ, показала свою могутність, небачені до цього приклади героїзму, жорстокість, шаленість у відданості високій ідеї світового панування… Який злет, і яке низьке падіння. Бачив би Вагнер, як тепер зневажають його безцінні й сповнені історичної величі опери… 5. Хто сказав цим збоченим, хворим душею й тілом митцям, що нудизм, сцени з голими людьми, що посміхаються й туляться один до одного, наче та купа імператорських пінгвінів серед вічної мерзлоти, відчуваючи при цьому певний вид маніакальної насолоди, зближення, внутрішнього єднання, – це мистецтво? Справа в тому, що мистецтво як таке сучасний світ не цікавить, адже людина з вкрай розбещеним смаком цінує тільки зображення вакханалій і сексуальних збочень. Покоління сучасності не знайоме з мистецтвом навіть краєчком ока, краєчком вуха. Воно зіпсоване, культурно деградоване, естетично паралізоване, а тому розбещене. Воно не бачить прекрасного й не чує його, бо просто не хоче. Людину понівечену внутрішньо й зовнішньо дратуватиме щось незбагненне, дивовижне, божественне, вище за неї. В силу своєї роздутої зарозумілості, пихатості, чванливості, вона хоче бачити тільки себе, тобто, потворне. Для неї мистецтво – це дзеркало, яке увічнює юродство. Декаданс… 6. Людина, зіпсована вседозволеністю, яка стосується виключно процесу її дезагрегації, не збагне сутності високого мистецтва, створеного людським генієм, не десь у нетрях під впливом наркотичних речовин та побаченого людського падіння до рівня брудної свині, що для більшості «митців» на сьогоднішній день є криницею творчої наснаги, а під впливом життєдайних сил природи й багатого духовного світу людини, сповненого картинами досконалих форм та образів, того прекрасного, до чого й повинне прагнути людство. Мистецтво повинно вказувати людям шляхи досконалості, а не потворності. Натомість, спостерігаємо всезагальне отупіння та знецінення духовних цінностей. Мистецтво повинно надихати людину, а не викликати відразу невправно, грубо, по-дитячи зображеними сценами знущань, ґвалтувань, потворних смертей, штучних війн та революцій. Воно не повинно оспівувати життя куртизанок чи жаліти людей скалічених та обездолених, коли результатом їх духовного та фізичного каліцтва є не що інше, як їхнє ж власне безчестя, дурість та куца, твариняча уява. Людина, яка ніколи не мала в голові високих думок, у якої відсутнє вроджене благородство, почуття естетичного смаку, інстинктивна потреба в прекрасному, не заслуговує на возвеличення та увіковічення себе в своїх незугарних творах, що не несуть жодного смислового навантаження, крім відображення бруду. Мистецтво повинно проходити повз бруд і скалічені долі. Воно може зупинитись і зацікавитись таким другосортним матеріалом тільки у випадку нагальної потреби спасіння суспільства, яке не бачить різниці між прекрасним та потворним, між чеснотою та злочином, між багатством та злиденністю. Для того, щоб зобразити протилежність, як чинити не можна, щоб виконати виховну функцію та породити почуття відрази до небажаних і негативних явищ. Але при цьому, воно забруднить свій шовковий поділ. Тоді настає час, коли краса породжується муками, коли мистецтво розквітає на ґрунті зла, смердючого болота. Краса стає бур’яном, бо зацвіла вода й відсутність родючого ґрунту під її напівзасохлим корінням не сприяють розквіту, процвітанню, пахучості. Тому вона й смердить стічними водами, навіть коли виставляється в Луврі. 7. Сучасні канони мистецтва й недолугі художні течії викликають у душі споглядальника тяжкий смуток і печаль, безнадію, відчуття безглуздості й ницості життя. Вони мимоволі штовхають на суїцидальні думки, пробуджують депресію й хворобливу меланхолію. Вони роблять людину слабкою, витонченою в своїй розбещеності, хворою в своїх прихованих бажаннях. Культура нищить сучасну людину, вбиває почуття смаку, прищеплюючи несмак. 8. Зізнаймося: XXI століття – це констатація смерті всіх видів мистецтв, останній епілептичний напад. Щоразу, коли пересічний індивід, європейсько-єврейський швець судитиме вище чобота, мистецтво повертатиметься до витоків епохи дикості та первіснообщинного ладу, до примітивних силуетів та зображень, схожих на наскельні малюнки. В цілому, можна порадіти за людей ери комп’ютеризації, адже вони позбулися певної нав\'язливої ідеї, знизивши до мінімуму власні естетичні потреби та замінивши їх маніакальною залежністю від сучасних, ультра зручних девайсів. 9. Мистецтво – це наслідування природи. Природа уособлює довершеність форм, а людина, джерелом натхнення якої завжди була природа, сприймає побачені образи й втілює їх у матерію. Сприйнятливість людини до природи, а також здатність до передачі побаченого, вельми недосконала на перших етапах життя. Людина малює паличками, кружечками та іншими простими фігурами, не намагаючись передати відчуття простору, а малюючи переважно в одній площині. І надалі, якщо в людини немає здатності сприймати й втілювати в матерію побачене різноманіттям ліній, контурів, світлотіней, вона малюватиме паличками, кружечками, кубиками, ромбами, називаючи це кубізмом й абстракціонізмом (або чимось іншим), прикриватиметься іменами основоположників даних течій, які не могли бачити світ інакше через особливості надламаної або занадто вразливої психіки, або через напади маніакально-депресивного психозу.
10. Підійди до мене, Музо.
Це я прийшла, твоя тужба.
Не витримає ока боягуза
Ця бліда зів’ялая краса.
Підійди
І тебе обніму я,
Каліцтва не боюся, не втечу.
Ти тільки підійди
І від блюзнірства
Я тебе подалі віднесу.
Породжена у муках Музо,
Пантеон зруйнованих часів.
Людство у багні своїм погрузло,
Повбивало й богів краси.
11. Суспільство роздягатиметься все більше й більше, але воно ніколи не ходитиме голим, як греки. Красиве тіло мають одиниці, особливо це стосується чоловіків. Хоча, покажіть мені хоча б одну вродливу жінку?
12. Кожен живе й сприймає те, що відбувається навколо нього, в силу своєї розбещеності. Перша й Друга світові війни слугували поштовхом до розповсюдження психічних хвороб та фізичної відсталості, які стали невиліковними в умовах їхньої масової поширеності, й сприймаються тепер як цілком нормальні. Оскільки одна здорова людина не зможе видаватись такою в суспільстві далеко нездорових людей, шанси її довести правильність своїх переконань вельми незначні. Кожному здаватиметься ближчим те, з чим він безпосередньо погоджується, з чим він знайомий, що становить невід\'ємну частину його існування, до чого він має пряме відношення. Спробуйте довести людині, яка бере участь у пиятиках й оргіях, людині, яка не тільки знайома з подібним видом діяльності, а й цілком схвалює його, вважає сенсом свого існування, своїм покликанням, своїм єдиним правом на пізнання щастя, що те, чим вона займається, пасує хіба що покидькам, ницим тварюкам з інтелектом жалюгідної комахи. Ви навряд чи зможете її в цьому переконати, адже ви не тільки зазіхнули на святе, а й посміли поставити під сумнів правильність її вчинків, глибоко образили її, засумнівалися в її порядності, чесності та й взагалі перекреслили все її життя та все, що вона колись любила, чого прагнула. Ви перетнули межу дозволеного. Бо суспільство й закон не засуджують її, а ви зненацька накинулись на неї, дали їй болючого ляпаса (це вона так думає). Так. Вона – тварина з інтелектом амеби, але вона не соромиться своєї «одноклітинності». Навпаки – це привід пишатися собою. Її поведінка зараз у моді, на відміну від вашої, порядної. На перший погляд, вона лютує, але насправді тріумфує! Врешті-решт, ви її помітили. Нарешті в неї з’явився ворог, якого вона прагне розчавити понад усе. Раніше ця паскуда могла тільки підсвідомо здогадуватись про власну ущербність, оскільки суспільство так само хворе, як й окремий її суб’єкт. Та ви заявили про це вголос, привселюдно. У цього жалюгідного за природою створіння виникають підозри, інстинкт самозбереження спрацьовує, воно починає думати, як би вас позбутись, бо ви забагато знаєте, забагато думаєте, забагато вмієте, забагато запитуєте, забагато встромляєте свій ніс у чужі справи. А тепер уявімо, що кількість цих покидьків обчислюється мільйонами, а потім мільярдами, а ви, як були одиницею серед нулів, так і лишились. Спокійно жити ніхто не дасть. Єдиним, хто страждатиме від вашої досконалості, будете ви й тільки ви. Гнобитимуть доти, доки не відмовитесь від усього, що становить для вас хоча б якусь цінність. Вас битимуть важкою дубинкою суспільної моралі. А законодавство, створене заради підтримання порядку, посередності, об’єктивності, масовості, тупості, контролювання натовпу, рішуче збиватиме вас з ніг, поки ви не благатимете про помилування та перевиховання, або про швидку смерть. В чому ж справа? У сумнівних цінностях однієї здорової людини? В законодавстві? В демократії? Ні. Справа лише в кількості, в кількісній перевазі покидьків над повноцінною людиною, від якої хочуть позбавитись, бо бачать загрозу. Саме ці покидьки вирішують, що таке мистецтво, що таке любов, скільки коштує людський геній, думка. Долею людства керує недолуга, нікчемна за своєю природою більшість, яка ладна продатись за почуття вищості, уявного домінування над тими, яких вона ніколи не зможе затьмарити в дійсності. Вони ладні продати душу за почуття помсти, розправи. Саме ця більшість стає непереможним знаряддям у руках вправного гравця на політичній арені… Повинен існувати баланс між посередністю, геніальністю та ницістю. Пропорції такого співвідношення характеризують якісний склад суспільства, констатують ступінь захворювання та його деградації. Треба штучно зменшити кількість покидьків. 13. Європа виродилася. Вже не існує чітких відмінностей між тим чи іншим народом, їх немає. Покажіть мені етнічного француза, німця, італійця. Зустрінуться лише поодинокі випадки. Віддавши найкращих своїх синів і дочок Сполученим Штатам, потрапивши на гачок глобалізаційної ідеології, потерпаючи від нашестя іммігрантів, Європа зважилася здійснити свою мрію – об’єднатися. Вона втілила в життя ідею створення єдиної європейської спільноти, нової європейської недораси. Вона керується принципом: ми всі однакові, схожі між собою за менталітетом, кровноспоріднені… Це була найбільша помилка європейців. Глобалізація душить Європу, вона не в змозі вирватись з її пут, але й не хоче визнавати того, що її душать залізними ланцюгами. Вона помре з гордовитим виразом хворого на даунізм обличчя, бо не зізнається світові, що породжене її хворою уявою дитя, повстало проти люблячої матері. Знищуючи відмінності, знищуєш культуру. Схрещуючись з представниками нижчих рас, стаєш на шлях виродження. Довгий час марнувала вона свої сили на заселення інших континентів, облагороджування відсталих рас. Вона була світовим атомним реактором. Спадкоємиця Римської імперії, продовжувачка античних традицій та культури, вона боролася за світове панування, розв’язувала масштабні, світові війни, випромінювала потужну енергію здоров’я й життєвої наснаги…колись. Її час минув. Не народить вона ані Наполеона, ані Бісмарка, ані Гітлера. Вона безплідна в прямому й переносному сенсі слова. 14. Нищення Європи почалось тоді, коли європейська аристократія почала залежати фінансово від багатих єврейських лихварів, і для того, щоб якось відплатити неоплатні, непідйомні за сумою борги, почала пускати їх на бали, у салони, власні оселі й постелі… 15. Сьогоднішній стан української культури нікуди не годиться. Хай панове іноземці деградують далі, на тлі загальної вбогості в нас є всі шанси претендувати на високі позиції в мистецтві, бо ми принаймні не виродились генетично. Культура наша не повинна обмежуватись салом, хріном, шароварами та вишиванками. Подібний щабель розвитку прийнятний для XVI століття, та аж ніяк не XXI ст. Вишиванки є не тільки в українців. 16. Основною причиною гальмування розвитку української культури є незацікавленість нею держави та широких верств населення, які радше мріють про громадянство Великобританії, ніж про подальше перебування в Україні. Беручи за взірець європейську модель розвитку, яка більше нагадує деструктивізм, Україна обрала шлях соціального, економічного й культурного знищення. Наслідком цього є масові еміграції денаціоналізованих, євреїзованих, американізованих, європеїзованих і русифікованих українців за кордон. Головним гаслом запроданців нації є: «Наша Батьківщина там, де більше платять», що й дає право називати всіх українців остарбайтерами. В цьому ми дуже схожі на китайців. З такими темпами втечі, культуру й науку нікому буде розвивати. 17. Наскільки українська еліта є українською?... Ось ми й відшукали корінь зла… й культурного занепаду. 18. Потрібне чітке розмежування культури, історії походження українців та української мови від інших слов’ян. Нехай говорять, що слов’яни мають спільне історичне коріння, а отже й культурні здобутки. Все це брехня, спричинена політикою неіснуючої дружби народів, яку нам нав’язували ще з часів радянських, і продовжують нав’язувати сьогодні, за часів єднальної глобалізації й «розмиття» національних кордонів. Поки ми не збудуємо неприступний мур навколо себе, який би відокремлював нас від інших, ми страждатимемо від власної толерантності, а кожна сволота встромлятиме нам палиці в колеса, трактуючи на власний лад хто ми, звідки ми, чого ми варті. Затулити рота російській брехливій собаці, держава якої, ніщо інше, як продукт асиміляції з найрізноманітнішими народностями, внаслідок чого вона висмоктала з пальця свою історію, культуру, звичаї! Росія була не більше, ніж імперією, величезним казаном, який вбирав, поглинав і перетравлював усе без винятку. Якби російська мова не була мовою селян, личакарів та балалаєчників, імперська аристократія німецького походження не соромилася б нею розмовляти. Російська літературна мова починається з Пушкіна, не зовсім росіянина. Я вже не кажу про наслідування французів та німців у часи найбільшого розквіту Російської імперії… Росіянин не позиціонує себе, як окрему одиницю, представника нації. Він себе помножує, каже – руська мова, руський народ, Русь. Космополітичні поняття з відтінком шовінізму, схожого на польський. 19. Виявляється, росіяни глибоко стурбовані тим, що Тарас Григорович, перебуваючи в засланні в Оренбурзі, не подякував цьому місту за «гостинний прийом», не увіковічнив місто в своїй творчості української мовою («сумішшю російської із слов’янськими говірками»), як це зробив Пушкін в «Капітанській дочці». Оренбуржці чомусь шанують русофоба, поета неповноцінної нації, відмічають його роковини, мають музей, присвячений Шевченку. Не треба. Не шануйте, не майте. Зробіть Україні ведмежу послугу.




МОВА Й УПЕРЕДЖЕННЯ

1. Українець себе не любить. Не любить він і свою мову. Українська мова, виразна й мелодійна, яка нічим не поступається італійській мові, потребує акуратного й дбайливого ставлення: розмірений, неспішний темп мовлення, що супроводжуватиметься невеличкими паузами для підкреслення основної думки, її важливості, значущості; дотримання наголосів заради ритмічності водночас із аристократичною жестикуляцією та витонченою мімікою; музичний слух та голос; чіткість вимови кожного звуку, слова, фрази, речення, тобто розвинений вербальний апарат. Її можна було б проголосити мовою грецьких богів, мовою Сократа, мовою виключно високоосвічених людей знатного походження. Її високий стиль підійшов би філософам, але ми віддали її на поталу неосвіченим свиням. Прикро…
2. Наша мова сприяє розвитку найвищих форм мистецтва – музичного, театрального та оперного. Їх і треба розвивати в першу чергу.
3. Українська мова зазнає нищівних ударів по декільком фронтам. По-перше, вона потерпає від засилля слів іншомовного походження, які руйнують її класичний стиль, знеособлюють її. По-друге, від суспільної неграмотності, бо носіями української мови переважно є малограмотні селяни та їх нашвидкуруч культуризовані нащадки, сучасне покоління молоді. По-третє, від низької, жахливої, просто нікчемної освіти й некваліфікованості педагогів-нездар. По-четверте, від модних стереотипів на кшталт «вона ж не міжнародна».
4. В жодному разі не можна «розбазарювати» мову під приводом міжнаціонального шлюбу, дружби, культурного обміну та солідарності, чому сприяють за кордоном українські діаспори й українська дипломатія, від якої немає жодної користі. Нащадки ж змішаних шлюбів синтезують спотворене уявлення Батьківщини, культури, мови, стоять на роздоріжжі, не належачи кров’ю та духом до жодної з держав своїх батьків. Як наслідок, це породжує естетичний несмак, яким хворіє теперішнє глобальне суспільство.
5. Українцю подавай екзотики, бажано китайської, ісламської, латиноамериканської… Він може вивчити будь-яку мову чи навіть діалект, але тільки не свою власну. У тлумаченні ж поняття «власна мова» в українця виникають деякі проблеми, пов’язані зі спадщиною колоніальних часів та комуністичної доби. Спадщина ця, головним чином, ґрунтується на численних комплексах неповноцінності, починаючи з комплексу меншовартості та закінчуючи неабияким соромом за самий факт існування українця, його історії, культури, мови, що й породжує в населення настрої відчуження від українського.
Україна нагадує сором’язливу дівчинку, яка червоніє при згадці про розбитий глечик. Стоїть, жметься, не знає, що відповісти на звинувачення в колабораційному русі, як полити себе ж брудом за ОУН УПА, як спростувати існування «Нахтігалю», «Роланду», СС «Галичини». Боронь боже, вилають, звинуватять, оштрафують, присоромлять… Як це по-дитячому наївно й незріло. Дурні мої, цим треба пишатись. Це одна із сторінок боротьби за незалежність, і мені байдуже, якого вона кольору.
Для нас така важлива думка наших слов’янських братів, які протягом багатьох століть влаштовували нам геноцид: забороняли православну віру, українську мову, вбивали старих, дітей і жінок, морили голодом, заковували в кайдани й продавали в рабство, ділячи наші етнічні землі, политі й просочені української кров\'ю й потом. Скажуть – перебільшення. А я скажу – ні. Незлопам’ятність – це прекрасна риса, яка ставить нас вище за пануючий нині народ – євреїв, але уроки історії забувати не варто, все має свою циклічність і нелогічне продовження.
6. Коли поляки вкотре пригадали Волинські події, заїкаючись при цьому про геноцид польського народу, депутати від Партії Регіонів та КПУ, як справжні «борці за встановлення історичної справедливості», попросили Сейм Польщі визнати геноцид та «засудити злочинні діяння українських націоналістів». Хотіли плюнути в обличчя опозиції, а плюнули в обличчя Україні. Продовжили традиції своїх політиканів-попередників… Наші політики тільки те й роблять, що плюються, як верблюди, тільки чомусь не в ту сторону.
А деяких з них було б добре розстріляти за компроміси в питаннях мови та спекуляцію мовним питанням у стінах Верховної Ради. Знайшли хворий мозоль суспільства й постійно на нього наступають, коли хочуть відволікти увагу. Дрібні карлики.
Щодо Польщі. Терпіти не можу, коли якась «держава», яка вилізла з помийної ями, сидячи там сиднем століттями, намагається викрити в смертних гріхах живучих поблизу сусідів, щоб бруд, який вона черпала в своєму болоті, перекинути на свого й так досить нестійкого партнера. А ще говоримо про братерство між польським та українським народами…Той, хто поливає брудом, маючи не менші грішки, другом не є.
7. Для того, щоб неосвічені верстви населення припинили постійно помилятися, втрачати свою національну ідентичність у радянській ностальгії, губитися в російському лабіринті пропаганди, потрібно порвати ті сполучні нитки з минулим, які заважають становленню майбутнього. Наші рани глибокі, ми вимушені знищити все, що їх роз’ятрює. Радикалізм завжди був запорукою очищення людських голів від накопичуваної століттями історичної маячні. Хай Україна побачить своє справжнє обличчя, а не позичатиме в інших народів і народностей культурний примітивізм та одноманіття.
Основна проблема полягає навіть не в закритті освітніх закладів з російською мовою навчання та встановленні мовних заборон, бо плід стає ще солодшим, коли заборонений. Для багатьох мова спілкування – лише засіб, а не принцип, особисте переконання. Суспільство повинно зрозуміти, що українська мова не є мовою нижчих верств населення, мовою незугарною та другосортною, такою, що непридатна для використання. Якісні характеристики просто не дозволяють віднести її до такого низького рівня. Тільки тоді, коли російська мова посяде для пересічного українця один щабель зі всіма іншими іноземними, можна заявити про вирішення проблеми двомовності в державі. Адже, якщо не буде попиту на російську мову, то й не буде пропозиції.
8. Пам’ятаю, з якою ненавистю дивився на мене молодий викладач української мови та літератури, коли на перерві я дозволила собі сказати декілька слів російською мовою, як він мене відчитав і примушував писати на себе ж догану. Тоді, ще в шкільному віці, я задумалась над усією складністю мовного питання. Дуже важко виховати патріотизм, коли для нього не має жодного підґрунтя. Переді мною постало безліч запитань: «А хто мені розповідав, що таке Україна? Які умови створили виховні заклади для того, щоб я зростала в українському середовищі? Де ж були ті вчителі, коли формувалася моя особистість, коли закладався її фундамент, і чи не спотворили вони мене, ці незадоволені життям одуті невдахи, викладачі не за покликанням? Хто показав мені відмінність між українським та російським? Хто прищепив мені любов до держави? Чому я не бачу патріотизму на вулиці, в оточенні своїх друзів, знайомих, навіть своїх батьків? Чого ж вони хочуть від мене тепер? Чому не виховали належним чином моїх батьків? Хто винен, у чому винна я? Де я помилилась, що конкретно я втратила, що треба надолужити?»
Жоден українець не допоміг збагнути, що для мене означає моя держава. Істинне, національне зерно я не знайшла в жодному. Жоден не став для мене прикладом. Навіть зараз більшість я сприймаю як лжепатріотів, псевдонаціоналістів, пройдисвітів. Я зневажаю їх дешевий націоналізм, він нагадує заяложену білонну монету. Доводилось справлятися самій, багато читати, багато думати, багато сумніватись. Сучасний світ просто не уявляє, яка це складна наука, яке це вишукане мистецтво, який високий інтелект треба мати, якими знаннями володіти, щоб по-справжньому любити й цінувати свою Батьківщину. Мене просто не зрозуміють…
Російська й українська мови завжди йшли зі мною пліч-о-пліч ще з молодших класів. Російська завжди погано давалась, її погано викладали, і ніяк не могла я простежити бодай якусь логіку в орфографії. З українською теж були певні проблеми. Опанувала її лише в старших класах, бо зрозуміла, що вона мені рідна, цікава, ближча в розумінні, а найголовніше – потрібна. Згодом, вона стала мовою для душі, знайшла в мені прихисток. Викладачі спілкувалися обома мовами, кожен викладав по-своєму, як хотів. Це створювало додаткове навантаження та проблеми, які зазвичай виникають під час паралельного вивчення двох мов, білінгвізму. У старших класах з’явилися додаткові проблеми морального й політичного характеру. Вчителька української мови закладала в нас суто українське, а російської – суто проросійське, з комуністичними пережитками на додачу. Пропаганда проросійського характеру переважала…
Жодне нав’язування любові, примушування покараннями не допоможе любити українську мову, українське. Випробувано на собі. Таке виховання патріотизму ще гірше, аніж його відсутність. Воно породжує в дитині ненависть, зневагу, презирство, або калічить психіку й вселяє страх, що є наслідком руйнуванням особистості. Для того, щоб любите українське, треба ним жити. Лжепатріотичні освітні заклади мали б це знати. Методику силування не можна застосовувати на дитині, тільки на дорослому індивіді для пришвидшення процесу засвоєння інформації.

НЕДОЛУГІСТЬ ОСВІТИ

1. Етапи виховання:
А. Оскільки діти – це майбутнє України, важливим є таке їх виховання в навчальних закладах, яке б не нав’язувало любов до держави, а дозволяло дитині самій зробити правильний вибір, підштовхнути до нього. Всі спроби насильницької українізації розглядатимуться як репресивні заходи задля гноблення та обмеження свободи самовираження, а якщо дитина ще й відчуватиме присутність фальшивого націоналізму, такого собі прикривання українськими догматами заради пристосування до нинішніх вимог суспільства, це спровокує відразу. Навчальні заклади не повинні перетворюватись на концентраційний табір, де маленьким дітям і несформованим психологічно підліткам зі шкільної парти «промиватимуть мізки» націоналістичною пропагандою та політикою партії.
Від народження маленький українець повинен перебувати в атмосфері українського духу, жадібно вбирати знання про українську культуру, звичаї, мову, історію. Атмосфера, в якій зростатиме дитина, не повинна створюватись штучно, створювати враження міражу, який існує за рахунок тиранії та примусу. Якщо ми хочемо виховати еліту, кожна дитина повинна зростати в злагоді, любові та достатку, ходити до школи, в якій пануватиме українська домашня атмосфера, більше бувати на свіжому повітрі, залучатись до мистецтва. В її голові не повинна промайнути навіть думка про те, що може існувати якась інша державна мова, крім української, що в українському суспільстві можуть виникнути конфлікти на націоналістичному чи іншому підґрунті. Майбутні покоління не повинні розгрібати помилки поколінь минулих. І навіть буде краще, якщо вони взагалі не здогадуватимуться про ці численні помилки, нехай новостворене українське суспільство буде досконалим і не даватиме приводу себе критикувати. До речі, любов до Батьківщини передається з молоком матері. Це також треба враховувати.
Б. Щодо учнів старших класів та студентів. Якщо попередній етап виховання склався вдало, ми маємо справу із сформованими особистостями, готовою до звершень і сповненою життєвою енергією молоддю, яку треба розвивати й вдало направляти, а не кидати напризволяще за американським зразком соціал-дарвінізму «хай виживе найсильніший». Застосування подібної практики на молоді недопустиме. Крок за кроком їх треба залучати до внутрішньополітичного життя держави. Хай приймають у ньому активну участь, висловлюють свою громадянську позицію, вступають у ряди партії, роблять перші кроки на зустріч блискучій кар\'єрі у військовій, культурній, політичній, науковій, технічній та інших сферах. Про вдале майбутнє молоді повноцінна влада думає заздалегідь.
Головною метою школи повинно бути виховання повноцінного громадянина (громадянки) своєї держави, прищеплення національних та духовних цінностей, відчуття гордості за свою державу. Школа для кожного повинна бути криницею найкращих спогадів з власного дитинства, а не відбуттям покарання.
2. Порятунком нашої держави буде заборона виїзду за кордон та впровадження цензури, яка б стримувала стрімкі культурні віяння глобалізації, що так негативно впливають на розум підростаючих поколінь. Молодь треба зацікавити не дешевою американською порнографією, а класичними видами мистецтва, не музикою для чорноробів, а музикою класичною, не спотвореною сучасними європейськими «поліпшеннями» та «доопрацюваннями». Держава повинна активно займатись фінансуванням кіностудій, театрів, музеїв, інших культурних закладів, сприяти появі нових митців за рахунок фінансування академій мистецтв, шкіл, гуртків. Основним завданням для України є забезпечення якісної та безкоштовної освіти, яка б виховувала українську еліту, а не дешеву робочу силу для праці за кордоном.
3. Сучасна освіта калічить фізично й морально. Іноді, через ненормовані навантаження, цілком непотрібні й беззмістовні дисципліни, вона вбиває. Кому потрібні випускники-інваліди із сколіозом, короткозорістю, ожирінням, психічними розладами та невпевненістю у собі? Кому потрібні зламані загальноосвітньою програмою особистості? Державна освіта робить індивіда посереднім і безликим, вона його отупляє.
Психологічне навантаження в школі чинить негативний вплив на репродуктивну функцію тих відповідальних дівчат, які нервують через проблеми з викладачами, успішністю, переживають щодо вступу до пристойного ВНЗ, адже система освіти геть просякнута корупцією й хабарництвом, що дає підстави говорити про суб’єктивне й упереджене ставлення вчителів, не кажучи вже про їх некомпетентність. Такі переживання підвищують ймовірність безпліддя в майбутньому через порушення менструального циклу. Як не дивно, особливо від пресингу потерпають учениці пристойних ліцеїв, гімназій, по суті шкіл-інтернатів з посиленим режимом контролю, стеження. Старі мимри «радянської закалки» із скаліченими долями, затьмареним глуздом, незадоволеністю в особистому житті, влаштовують полювання на молодих дівчат для того, щоб зліпити їх за власним зразком.
Останнім часом спостерігається тенденція до зростання кількості дівчат-підлітків з гінекологічними проблемами, і це пов’язано не тільки з генетикою чи нерозбірливим статевим життям. Кажете, проблеми не існує? Не існує, бо не ведеться статистика.
4. Чого тільки варта ця шкільна форма, потворна в своїй кольоровій гамі. Який відвертий несмак, суміш радянських фартушків і бантиків з формою бідних англійських інтернатів. Яка прибиральниця займалася розробкою цієї неякісної й негарної одежі? Але немає нічого, нічого гіршого, коли до дешевої, синтетичної шкільної спідниці одягають вишиванку. Це вже занадто, це потрійний несмак.
Шкільна форма має за мету одне: вирівняти всіх, зробити з дівчаток провідниць залізничного вокзалу, а з хлопчиків – охоронців супермаркетів. Я дозволю собі зробити гучну заяву: шкільна форма не виховує почуття скромності, вона виховує закомплексованість, невпевненість у власних силах, відсутність власної індивідуальності. Вона не дисциплінує, вона навмисно потворить, псує зовнішній вигляд дитини для того, щоб вона не виділялась на загальному фоні. Вона наче говорить: «Такий, як усі. Посередність. Безликість. Маса. Амеба. Атом».
І ще дивуються потім, що старшокласниці одягають короткі спідниці, топи, взуття на високих підборах, й увесь цей «ансамбль» виділяється хіба що відсутністю смаку, невмінням поєднувати кольори. А що ж ця дівчина бачила, окрім зелено-синьої чи чорної «роби арештантів»? Хто прищепив їй почуття смаку, міри? Мати в селі? Після такого ханжества, стройової муштри, закутування в жахливі сарафанчики, пробуджується бунтівний характер, який вчителі, жертви дитячого насильства й суспільної системи, намагаються забити.
Найгірше з усіх одягаються колишні підлизи-відмінники. Вони абсолютно не вміють підбирати одяг. Вони звикли до форми, бо їх за це хвалили вчителі, пробуджуючи в них тим самим пихатість та любов до всього системного. Вони настільки зжилися з цим амплуа, що навіть у дорослому віці не можуть з нього вийти. Нікчеми. Зате вони не мають проблем із системою.
Я все життя ненавиділа шкільну форму. Вона була моїм ворогом номер один. Ще більше я не любила казочки про те, що форма нібито вирівнює, уніфікує соціальний статус школярів, не підкреслює класову приналежність. Тільки не в нашій державі.
Ми не виховуємо дітей у КНР. Ми давно відійшли від соціалізму й зрівнялівки. Тому хай виробники шиють якісний і гарний шкільний одяг, який не соромно одягти й показати. Хай удосконалять та урізноманітнять фасони, або не шиють взагалі. Аніж бачити дівчат у такому жахливому вбранні, хай краще ходять голі, аби тільки не застудились.
5. Геніальна дитина, творча дитина, дитина з неординарним мисленням чи здібностями не зможе комфортно почувати себе в звичайних умовах шкільного навчання. Її не задовольнятиме одна тільки успішність у навчанні й добре ставлення з боку викладачів, якщо воно ще таким буде. Такі люди хочуть виділятись з натовпу, вони самодостатні. Деякі з них не витримують або погано переносять шкільну систему, адже вона не сприяє розвиткові їх здібностей, пригнічує їх інтелектуальний потенціал. Таких індивідів слід звільняти від системи. Для цього повинна функціонувати інша освітня програма, школи для обдарованих, а не вішання шкільними психологами ярликів аутизму й недорозвиненості.
6. Мені імпонує думка найвідомішого німця щодо вивчення історії: «Лише деякі вчителі розуміють, що метою історичного викладання ніколи не повинно бути безглузде заучування напам\'ять або механічне повторення історичних дат і подій. Справа зовсім не в тому, чи знає юнак на зубок, в який саме день відбулася та чи інша битва, коли саме народився той чи інший полководець, або в якому році той чи інший (здебільшого вельми незначний) монарх начепив на свою голову корону. «Вчитися» історії означає вміти шукати й знаходити чинники й сили, що зумовили ті чи інші події, які ми потім повинні були визнати історичними подіями. Мистецтво читання й вивчення зводиться в цій області до наступного: істотне запам\'ятати, несуттєве забути». Зі свого боку зазначу, що для інших дисциплін даний принцип – не виключення теж. Я переконана, він стосується всіх без виключення наук, і викладачі мусять його дотримуватися для надання дійсно якісних освітніх послуг.
7. Українці не вміють ані грамотно писати, ані читати вголос. Чому ж їх навчила школа?
Українська література, особливо поезія, сильно занепала тому, що філологія – наука, яка вчить повільно читати й правильно сприймати, не користується попитом молоді. Її витіснила економіка – абстрактна недонаука для недоумкуватих телепнів. Тепер красномовну людину вдень з вогнем не знайдеш… Усюди панує метафізика.
8. Треба влаштовувати особливий конкурс при прийомі на роботу вчителів молодших класів. Ці особи повинні мати найкращі рекомендації, адже вони працюватимуть з дітьми, майбутнім нації. Вчителем може бути тільки та людина, яка позбавлена психічних розладів та комплексів неповноцінності.
9. Американські зразки сидячих професій, багатогодинної роботи за комп\'ютером, відсутності вільного часу, перетворюють українців на масу відгодованих тупуватих свиней. Зі шкільної парти українця привчають до такого способу життя, до сізіфової праці, багатогодинного сидіння в затхлих приміщеннях, навчання за програмою «поглибленого вивчення». Дитина не має вільного часу після школи, бо, якщо вона бажає досягти успіху в навчанні, вона змушена витратити весь свій позаурочний час на домашнє завдання гігантських масштабів через те, що вчителька, через свій непрофесіоналізм та неосвіченість, не змогла повністю розібрати з учнями класний матеріал. Вона б ще й хотіла збільшити кількість годин, аргументуючи таке рішення браком часу й дуже скороченою програмою…
10. Головним завданням Міністерства освіти є забезпечення держави висококваліфікованими кадрами, які становитимуть фундамент розвитку України. Освіта повинна зазнати радикальних змін, вона неефективна, погано вчить і не розвиває. Вища освіта – це катастрофа в прямому сенсі слова. Вона – продукт хворої уяви чиновників, які скомпонували окремі положення Болонської системи з власним, законодавчо підкріпленим маразмом, і піднесли цей сурогат на блюдечку з блакитною облямівкою. Якщо школяр ще може відстояти бодай якісь права, студент у цій державі став найбезпораднішою істотою, яка має право зберігати мовчання й кивати головою на знак згоди. Введення кредитно-модульної системи й трактування її на власний лад – це вищий прояв потурання корупції. А вседозволеність і її безкарність підкріплюється принципом автономії волі ВНЗ. Таке небачене за масштабами процвітання беззаконня й сваволі є неприпустимим. Hoc est insania.
11. Чомусь вважається, що подібна система навчання перетворить пересічного українця на всебічно розвинену людину, людину з широким світоглядом, адже тепер ми начебто випускаємо спеціалістів не вузького, а розширеного профілю. Нісенітниця…
Вона безумовно навчить: стукацтву, плазуванню перед керівництвом, майстерному пропонуванню хабара. Тобто, комунікабельності й лобіюванню.
12. Якщо Міністерство освіти думає, що ми обігнали Європу за кількісними показниками по вищій освіті, і нібито є однією з високоосвічених країн, воно зовсім помиляється. Неконтрольований випуск незатребуваних фахівців на ринку працевлаштування, що збільшує кількість безробітних серед молоді; відсутність глибоких знань у вузькій спеціалізації; величезна кількість вищих навчальних закладів, які відкриваються зі швидкістю кіосків, без належної кваліфікації, викладацького складу й фінансування; старіння викладацького складу; численні нововведення за американським зразком на кшталт тестового оцінювання – все це показник глибокого загнивання освіти як соціального інституту.
13. Покликанням кабінетних щурів завжди було підлабузництво та хабарництво. Тому, коли вони розробляють освітні програми, вони в першу чергу підлаштовують їх під себе й зажерливу товстозаду наукову «еліту». Ви бачили ці обличчя професорів, докторів наук? Брудна й паскудна шушваль, виродки нації, некомпетентні наукові імпотенти. Звідки береться цей бруд, і яким чином він продирається нагору? Кумівство, підлизування, проституція. Науковці поєднали в собі всі потворні риси суспільства, вони сформували піраміду, кожний щабель якої не тільки принижує гідність людини, а зводить її нанівець. Цей механізм перемелює, подрібнює й розщеплює особистість. У ньому панує все що завгодно, тільки не наука. Цю обмежену наволоч цікавлять виключно премії, надбавки, привілеї, подачки держави й багатих депутатів. Це утриманці, які присмокталися до державної годівниці, як кліщі до своєї жертви.
Які надії покладалися на науку, скільки від неї очікували! А вона загнулася раніше за мистецтво, так і не здолавши релігію. Цей супротивник виявився їй не по зубах, та вона й не хотіла люто боротися з ним від самого початку.
14. Викладач – це людина харизматична, яка любить працювати з дітьми й молоддю, знаходить з ними спільну мову, володіє знаннями, особливими навичками викладання й комунікації, є взірцем для наслідування й представником української інтелігенції. Педагогами повинні ставати найкращі, а не покидьки суспільства, яким більше нікуди було вступати, як на педагогічний факультет. Якщо педагог не йде на контакт, не зацікавлений у допомозі своєму учневі, думає, що освітні заклади існують лише заради видачі йому зарплатні, вважає, що будь-яке прохання з боку учня – це образа його недоторканної особистості, нехай йому дають копняка під зад. Нехай кожний викладач знає, що він не недоторканний, не язичницький бог, що біля кабінету чи робочого місця на нього завжди чатує молода та здібна заміна. Крім того, не варто закріплювати місце за старими викладачами, з яких сиплеться труха. Нехай сидять вдома та виховують онуків, займаються консервацією та в’язанням шкарпеток, думають про смерть та морально до неї готуються. Молоді нема чого спостерігати згасання людського духу та тіла, яке з роками вкривається хіба що різноманітними болячками. Нічого спостерігати, а тим паче вбирати в себе думки напіврозваленої мумії. Молодому поколінню необхідне свіже повітря. Це насамперед стосується професури, яку студент може «унюхати» за кілометр від себе. Ми не китайці, щоб дотримуватись принципів конфуціанства в усіх сферах суспільного життя.
15. Розвінчати міф, що студенти існують для того, щоб забезпечити робочими місцями викладацький склад! Викладач існує для студента, а не навпаки. Знищити цю хвору заповідь про те, що викладач ВНЗ – священна, безгрішна й недоторканна корова, побачивши яку, студенти повинні кланятись у ноги, розбігатись у різні боки для звільнення проходу, коридору, цілого поверху в деяких випадках. Подібне підлабузництво широко віталося за часів радянщини, тому наше суспільство складається не з революціонерів, а дипломатів, шукаючих шляхи компромісу. Пихатість, зарозумілість, ущербність неприйнятні в роботі викладача. Усі людські дурощі скоювались саме з розумним виразом обличчя. Наявність наукового ступеня не є показником розумності, не дає права на упереджене ставлення й відкрите вимагання хабара, а тим паче викручування рук із занижуванням оцінок у разі відмови.
16. Я б зашив
Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка