Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Олеся Ярова - Сільська сюїта або минуле здається сновидінням 
   
Жанр: Проза: Юмор
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0  Посещений: 444
Дата публикации: 13.11.2015

«Минуле здається сновидінням» з терпким присмаком носталь- гічного суму – за дитинством, молодістю.

1
Тисячі малих і великих сіл розташувалися на широких просторах українського південного степу. Заснували їх переселенці з різних регіонів України, Росії, Білорусі. Змішалися тут культури, мови, традиції, створивши своєрідну та неповторну колоритність. В одному селі розмовляли українською мовою, у сусідньому гомоніли російською, в іншому щебетали «чудним» білоруським говором. Зрештою українська і російська тісно переплелися, сформувавши своєрідний «суржик» у вимові.
Біля вигину річки, на схилі широкої долини, яку утворило русло, притулилося невелике село Калинівка. Давним-давно заснували його кріпаки-селяни з Росії, яких виміняв пан на собак. Дивовижно змішалися в селі російська мова з українською. Крім імен і прізвищ, часто односельці називали один одного на прізвиська, причому вони були такі безглузді, що приїжджому – дивина. Бувало й таке, що приклеювалося прізвисько до діда й передавалося від нього до дітей, а потім й онуків, а згодом історія виникнення стиралася з пам’яті.
Рівні, ніби накреслені під лінійку вулиці спускалися схилом до річки. Тулились у садках вибілені вапном і підголублені синькою хати. Через село змією пролягла траса, сполучаючи його з районом та областю. За нижньою вулицею розкинулися широкі плавні, навесні буйно вкриті травами та переполовинені неширокою рікою, порослою очеретом і рогозою. З одного боку село підпирав невеликий гай з кремезних дубів і сосен, де любили відпочивати на свята мешканці села. Від крайньої вулиці зверху нависали широким займищем у степ схарапуджені кручі, де колись добували вапняк, а тепер поодиноко паслися сільські кози й телята.
Прийшла в село цивілізація, коли в кожній хатині запалав блакитний вогник. Така краса! Ні тобі дров чи вугілля, ні диму, ні сажі, тепло, затишно в хаті, а на новеньких газових плитах смаж, випікай досхочу. Здебільшого селяни трудилися в колгоспі. І школа, і дитсадок, кілька магазинів, ще й вулиці асфальтовані. Не село, а лялька.
Південна весна приходила завше рано. Могло, звісно, і морозцем прихопити після відлиги, але не надовго. Степову зону не часто радували весняні дощі, а різкий суховій швидко видував живильну вологу, утворюючи на поверхні ґрунту товсту кірку. От і поспішали селяни швидко граблями чи кіньми заволочити свої городи, не чекаючи колгоспних культиваторів, які в село прийдуть, коли поля заборонують.
Віктор Максимов мав коня, боронував власний город і до сусідів чи знайомих наймався. Його в селі називали Німим, адже був неговіркий, часто-густо від нього чули тільки неповторне привітання «драсьтє − добрий день». Неледачі самі бралися за граблі й за кілька днів з дітьми заволочували город. Були й такі неповороткі, які чекали чи то з моря погоди, чи кращої днини.
• Чого його спєшить? Успєєм! Земля ще мерзла. А тада пасȯдиш цибулю, а вана у стрєлки, − хвалилася Таміла Сорока.
На протилежному березі річки в сусідньому селі вже часник і цибуля в людей сходили, вони вже картоплю саджали, а в Калинівці тільки боронували. Сухі великі грудомахи граблями підгортали ближче до доріжок, сапами якомога глибше рили лунки, щоб у сиру землю посадити. А суховій – знай своє діло – ураз і видув вологу. Повитикалася цибуля й часник, а рости не хоче, скоцюрбилась і застигла на місці.
• У нас така зона – сади не сади, всьо равно нічо не вирасте. От у западній – там да. І картошка родить, і буряк, − скаржилися селяни.
Сіянку (зібране насіння цибулі із суцвіть) й арпаш (пророщена сіянка у вигляді маленької цибульки) садили одиниці.
• Будем ще голаву морочить! Пару літрових банок можна всєгда купить для себе, − казали тут.
Сіянку виростити – справа найпростіша. Посадив цибулю, зібрав достиглі суцвіття, перетер, провіяв – і маєш чорне насіння. А з арпашем не так-то просто. Садити його треба в сиру землю, на визначену глибину, засівати рівномірно, щоб виріс не завеликим і не дрібним. Десь у липні, як посохне, – викопати, закинути на горище й не забувати прикривати від морозів. І наймаруднішою роботою було перебирати його, відриваючи сухі хвостики та корінці, а потім сортувати. Не кожна господиня цей каторжний труд витримає. Простіше купити, якщо не багато треба.
На державні свята не всі на город виходять. На те воно й вихідний, щоб відпочивати. А от на церковне − будь ласка. Партія з діда-прадіда вчила, що Бога немає, з роками ця думка й укоренилася. Нерідко можна було побачити, як на Великдень на городі греблися, виноград обрізали чи ще яким ділом займалися, зате на першотравневі влаштовували п’янки-гулянки. Воно якось звично було в неділю шити чи прати. Законним же був державний вихідний, за який треба багато чого встигнути.
На город брали дітей змалечку. У невелике відерце насипали цибульки, і тикало потихеньку собі маля. Хай густенько та не зовсім рівно, зате з дитинства до роботи привчалося. Деякі мамусі, живучи разом зі свекрами чи своїми батьками, не залучали своїх діток до роботи.
• Та хай ще підросте. У школу тільки пашло, а його вже так нагружать!
А в колгоспі, щойно сонце блиснуло, одразу до роботи. Спочатку рівняли землю після оранки, заглиблюючи борону на дванадцять сантиметрів для утримання вологи. А як сходила перша трава, то знову виганяли трактори на передпосівну, щоб вони проборонували поля та знищили бур’ян. Садили ячмінь, горох, перед травнем кукурудзу, а останнім соняшник. По озимій пшениці бігали трактори, боронуючи міжряддя, прополюючи її.

2
У селі було кілька магазинів: продуктовий, промтоварний і магазин одягу та взуття. В останні два раз на кілька тижнів завозили новий товар. Ланцюжком про це сповіщали все село – і на ранок біля магазину юрбилася гомінка жіноча компанія. Навіть якщо комусь і вдавалося розгледіти в ящиках якийсь товар, то, зайшовши всередину, покупець так і не міг його знайти. Усе приховували продавщиці для своїх знайомих, родичів, кумів. Така система була. Якщо люди й о четвертій ранку займали чергу до магазину, то всередині могли побачити переполовинений такий-сякий товар.
Цього теплого квітневого дня також зібралася юрба жінок біля магазину. Деякі бачили, що завезли багато товару, хтось роздивився постільну білизну. Розтеревенилися в черзі про свої проблеми, а вже о восьмій розчинилися двері. Усередину запускали по десятеро. Інші могли тільки роздивлятись у вікно, що там коїться в магазині.
• Танька шось таке бере бальше, на кавьор пахоже. Ага, точно кавьор.
• А шо там ще Наташка паказує? Пастєльне є? Чи приховала?
• Дак не разбереш, туфлі якісь бачу, плаття чи халати.
• Довго вани там вушкалубляця. Весь тавар хотять забрать.
З магазину вийшли перші четверо зраділих покупців. Показували куплене, ділилися враженнями. Потім зайшли наступні. Коло магазину ніде присісти, хіба притулитись об побілену стінку чи товстий стовбур крислатого клену. Підкотила торохкочучи вантажна машина ЗІЛ. З неї вийшла огрядна жінка і попрямувала на таран крізь натовп.
• Тонька, ти чокнулась? Без очєрєді лізеш!
• Замовкни, дура. Я тебе, мандавошку, як вазьму за зябра, так тіко срака паскакає, − вилаялась матом Антоніна Чорна. – Мені Лєнка очєрєдь заняла. Я її прасила.
• Лєнка вже давно з магазіна вишла. Вана не казала, шо ти за нею занімала.
• А ти її спрашувала? Рота закрий та соплі підбери, − Чорна руками, як веслами, одгрібала людей і проштовхувалася до дверей.
• Та пішла ти к такой-то матері, − не втримався хтось.
• Я тобі глаза видряпаю, рота раздеру. Кончена така!
Знали Тоню Чорну та її маму в селі як злих і ненависних жінок. Коли роззявляли рота, то ніхто їм нічого довести не міг. Десятою дорогою обходили їх люди, намагалися не зачіпати, бо й матюкались по-чоловічому, і по пиці могли заїхати. Не боялися нікого й нічого, за словом у кишеню не лізли, тому і прозвали їх чорноротими. Протислася Чорна всередину, і ніхто на заваді не став – побоялися. Лише гнівно вилаялися їй услід.
• Наташка, пастєльне в тебе є? – метушилася Чорна.
• Чєтирі капмлєкта.
• Давай усі. Тавару малувато, казали, так багато завезли, а тут хоч шаром пакати. А шо то за сапоги?
• Курбетка прасила аставить. То їїні.
• Хай менше спить. Який размєр? Ага, якраз для майой Тані. Давай щитай, шо я тут набрала.
Витягнувши з-за пазухи потертий гаманець, Чорна швидко розрахувалась і вийшла з магазину. На порозі присутні зміряли її колючими поглядами. Чванливо хмикнувши, вона павою проплила повз жінок і пішла собі додому.
• І так всєгда. Паскуда! Кругом своїм рилом пралізе. Тут тавару набрала, патом прибіжить у промтаварний. Носить же земля таких зараз. Ніхто й ноги не поперебиває.
• Тонька паслєднє пастєльне забрала, − вийшовши з магазину, повідомила Лєна Никитенко.
• А шо там ще? Багато?
• Та не дуже, але вибор є.
На обід магазин зачинив свої двері, але жінки не розійшлися. Кожна трималася своєї черги. Навпроти магазину зупинився старенький бобик. Усі знали, що то машина головного агронома сусіднього радгоспу, який доводився продавщиці Наталі Білоконь кумом. Привітавшись із жінками, Левченко постукав у двері. Його привітно зустріли і пропустили всередину.
• Нада знать, з ким кумувать. Усі сади твої будуть.
• І не токо сади, − хтось лукаво підморгнув.
• А шо ще?
• Будеш багато знать – состарішься.
Наталя одразу потягла кума в складське приміщення. Левченко довго вовтузився коло бавовняної білизни, рушників, рулонів полотен. Покрутив носом коло взуття. Пробігся очима по жіночому вбранню і видавив із себе посмішку, коли кума винесла йому стального кольору костюм.
• Паміряй. Якраз на тебе. Сама вибирала.
• Ого. Хароший. Я й так бачу, шо хароший.
• Я не спорю. Качєство хароше, тільки шоб на тебе сів. Паміряй. Я вийду.
Костюм і справді сидів на Левченку бездоганно. Не тісний у плечах піджак, довжина рукавів і холош нормальна. Якщо застебнути ґудзики, приховувався роздобрілий живіт, який навіть не впирався. Вільно й комфортно почувався. Козиряючи перед дзеркалом, Левченко вже уявляв себе на якійсь гулянці поміж вищого керівництва, перед яким не хотілося осоромитися.
Наталя Білоконь прийшла в магазин молодою та недосвідченою. Під своє крило її взяла старша продавщиця Поля Климко. Невдовзі тямуща дівчина засвоїла всі премудрості цієї справи. І щойно Климко вийшла на пенсію, то напрактикована Білоконь усунула її з магазину, щоб не заважала крутити колеса так, як заманеться. На поміч собі Наталя взяла тихеньку, незлобливу Галину Желєзняк, яка не пхала носа куди не слід, а танцювала під дудку старшої. Білоконь стала заправляти магазином як власним. Дефіцитним товаром постачала всіх родичів, знайомих. Завела друзів серед місцевого керівництва, які допомагали вирішувати їй особисті справи. Білоконь старалася передусім для своїх дітей. Через Левченка влаштувала дочку на роботу в радгосп і не простою трудівницею, а в контору. Тепер намагалася догодити йому, щоб Тані й хату вибити. Сашко попрацював трохи, будинок отримав – і подався в міліцію в район. Не до смаку йому сільське життя. Хату продали та й купили собі в районі невелику квартирку.
• Наташ, ну, я беру. Угодила. Тіко не сєйчас, а ввечері, − крадькома оглянувся Левченко.
• Та Гальки немає, пошла на обєд, − порхаючи, підлетіла Білоконь до кума.
• Ага. Тада мені ще оце і це приготов.
За дверима магазину Левченка зустріли цікаві жіночі очі, що обліпили його, як оси мед. Шушукаючись, односельчанки єхидно посміхалися:
• Шось налєгкє вибіг. Тавару для нього Наташка не приготовила.
• Не бойся, вечером заявиця. Це вани шоб нам на глаза не пападаця, шоб ми менше всього бачили та язиком тріпали.
Після обіду решта жінок горохом сипала в магазин. Брали все, що могло хоч якось згодиться вдома. «Великі речі дітям на виріст, бо хтозна, що воно далі буде і чи взагалі товар будуть привозити», – міркувала кожна. Пенсіонерки заощаджували свої пенсії, а потім скуплялися для своїх дітей, онуків. Одежу, білизну горами складали в шафи, дивани, вона там покривалася пилом, прицвітала. А тут у магазині війна точилася за дефіцитні товари, які вдень зі свічкою не знайдеш. На полицях лежав непотріб, який був не до пуття пошитий чи виготовлений, його ніхто купувати не хотів, навіть коли уціняли.
• Прям не знаю, брать ці сапоги чи нє. Дарагі, зарази, − топталася на місці Соня Павлюк.
• Так щитать табі чи нє? − допитувалась Білоконь.
• Якшо не будеш брать, давай я вазьму, − через плече тягнулася молодиця Галя Приймак.
• Ай, ладно. Бери. Іще привезуть, тоді я куплю. На, прабивай мені це, − тицьнула не дуже вдоволена Павлюк на товар.

3
Ранкове сонце лоскотало своїми променями віти дерев. Хором кукурікали півні у дворах, їм підспівували, мукаючи, корови. Безтурботні хмари вальсували небом, їх підганяв легкий вітерець. Маленьку Таню Васильчук мама раненько збудила збиратися до дитсадка. Умившись, дівчинка вмить прокинулась і вже не кліпала заспаними очима.
• Бистренько їж кашу – і в садік, − підганяла її мама.
• У-у-у-у, − зашипіла Таня. – Опять перловка. Не люблю її. Я люблю гречку.
• Де я тобі гречки наберусь по два п’ядесят за кіло? Жуй гречку в садіку і в діда. А дома за таку ціну я тільки можу супчики варить.
У новий дитсадок Таня ходила охоче, не так, як у попередній. Там і розвернутися ніде було, і всі іграшки старі. А найбільше дівчинці запам’яталися на сніданок так круто зварені яйця, що їхні жовтки аж синіли, на обід часто борщ, а на полудень − молоко з булкою. У новому дитсадку й ліжка, й іграшки – усе було нове. Велика територія, цікаві каруселі, різноманітні страви, з яких найбільше Таня любила дефіцитну гречку, рибні котлети й такі рідкісні вдома цитрусові. Добавку гречаної каші просила не тільки вона, а більша частина групи. Умудрялася, крім першої тарілки, ще три втоптати, бо мама такої радості не зварить.
Надія Васильчук відчинила ворота чоловікові, який на мотоциклі їхав на роботу й дорогою завозив дочку до дитсадка. Таня сиділа в колясці невдоволено, прикрита зверху від вітру брезентом. Не любила вона це місце, їй найбільше подобалося спереду, біля тата, на баку. Там вище й видніше, однак у холодну пору дівчинку садили в коляску. Щойно Іван Васильчук випурхнув з двору, розвіюючи дорогою вихлопний дим, як до Надії підійшла зарюмсана сусідка баба Хівря.
• Памерла баба Марєйка, − зажурено мовила сусідка.
• Та ви що! Ще на днях по двору бігала, сама бачила.
• Так і я її бачила. А це шось од учора не видно. Думаю, піду правєдаю. Захȯдю, а вона лежить у грабу от так, − баба Хівря, заплющивши очі, показала, як лежать покійники. – Видно, чуствовала, кали памирать прийдеця.
• Так у неї гроб посеред хати стояв?
• Ну, не в залі, а в боковушкі. Вона, бєдна, уже сабі на смерть все пригатовила і даже гроб заказала.
• От дає баба. Ну, а так молодець, дітей немає, родичів близьких. Заготовила собі раніше.
• Надя, ти зайди в сєльсавєт та скажи, шо так і так. Хай там капачєй вазьмуть магилу капать. А ми тут з бабами вимиємо, усе зробимо.
• Ну, коли яка поміч, то гукайте.
Баба Хівря оббігала сусідок-пенсіонерок і домовилася з ними, щоб зійшлися обмити покійницю, відшукати всі речі, приготовлені нею на смерть.
Дорогою на роботу, а Надія Васильчук працювала вчителем у школі, забігла в сільську раду й повідомила секретаря про смерть сусідки. Залишалося кілька хвилин до дзвінка. Васильчук мчала як оглашенна на урок, аж раптом їй навперейми вийшла головний бухгалтер колгоспу Свіргун Лариса Федорівна. Не поспішаючи, поважно ходила вона на роботу.
• Ларисо Федорівно, добре утро! − привіталася захекана Васильчук. – Баба Марєйка померла. Передайте в конторі, щоб там машину дали.
• Добре утро! А кали памерла?
• Зранку, вроді. Чи ноччю. Не знаю. Баба Хівря казала тільки, що залізла у гроб і там померла. Вибачайте, бо спішу на урок. Уже он і дзвоник продзвенів.
Пришвидшивши ходу, Свіргун попрямувала до контори й на наряді всім розтрезвонила, як дивно померла баба Марєйка. Присутні були приголомшені, бо гробів у хатах ніхто не тримав, їх замовляли теслі тільки по смерті. А тут уже кілька років як замовила, так ретельно до смерті готувалася.
Удень сонце пригрівало. Крокувала селом весна. Зеленіла трава на узбіччі доріг, розпускалися бруньки, стирчали стовбурці ще не розпущених тюльпанів, ганяли грайливі зграї шпаків. Раненько цього року прилетіли лелеки. Їх гніздо з давніх-давен виднілося край села коло річки. Там вони його собі звили і щороку прилітали на своє місце.
Нижню вулицю сполохав істеричний крик – раз, удруге. З хат повибігали люди, хто був на городі – покидали все. Луна рознесла вереск, тож багатьом не було зрозуміло, з якого боку кричали. Саме цієї миті з двору баби Марєйки вибігла баба Дуся й кинулася по сусідах, а вони на роботі. Тоді побігла вздовж вулиці, гукаючи на допомогу. Вийшов на крик Володимир Олійник.
• Чого ви так кричите? Палякали людей.
• Вовка, бери воду й давай бігом Хіврю адливать.
• А шо, їй тоже пагано? Надивилась і сабі сабралась?
• Та бистріше! І табі пагано стане! Ця сволоч! Шоб була жива здорова! Ми туди, а вона вилазе. О Господи! От Хівря й патіряла сазнаніє.
• Нічо не пайму з того, шо ви наговорили.
• Баба Марєйка жива! − сплеснула долонями баба Дуся й ледь скривилася.
• Як жива? Утром же, вроді, памерла, − перепитав Олійник.
• Дак і ми так думали. Пошли абмивать. Заходимо, а вона з гробу вилазе. Каже, хатіла памєрять, лягла і заснула. Буть ти не ладна. Шо ж ти людей лякаєш? Зараза!
Похорони відмінили. Добре, що копачі яму не викопали. А селом ще кілька тижнів ходила цікава та кумедна історія про бабу Марєйку, якій дав Бог здоров’я прожити потому ще не один рік до глибокої старості.

4
Іван Васильчук завіз Тетянку до дитсадка й швиденько помчав на роботу на аміачну станцію, до якої нещодавно він перейшов з колгоспу. Свіжий вітер обдував його обличчя, тріпотіли широкі рукави куртки. На станції вже був його напарник Петро Гусєв, тому з чистим сумлінням Васильчук відлучився на кільканадцять хвилин. Пройшовшись уздовж глибокої балки, він піднявся пологим схилом нагору. Перед ним постала казкова картина – фіолетовий килим густо порослих фіалок. Звідки він знав, що саме тут цього року вони виросли? Як вітер повертався з балки, то приносив терпкі пахощі цих квітів, на цей аромат він і йшов. Фіалки розквітали дуже рано, коли ще тільки пробивалися тонкі паростки зеленого пирію. Непримітні, приземисті кущики ховались у сухій минулорічній траві. Квітки фіалок мали зовсім короткі стебла, у букет їх не назбирати. Можна лише прийти полюбуватися цією красою і насолодитися неповторним солодким запахом. Фіалки розмножувалися насінням, тому з року в рік мігрували, то спускаючись униз схилу, то піднімаючись угору. У цю пору ще не ганяли так далеко стада корів, які могли їх витоптати, тому незаймані квітки ніжились у перших теплих сонячних променях, приваблюючи до себе комах. Побродивши поміж фіалок, Васильчук відчув, що в нього аж голова запаморочилася. Оце так сила квітів! Прошибає голову наскрізь. Як здалеку, то запах здається легким і невимушеним, а тут, зблизька, – їдучим і сильним.
• Хадив фіалки дивиця? – спитав у Васильчука Гусєв.
• Ага. Ох їх у цьом гаду! Я ще стіко й не бачив. Прям ціле поле. Пахадив, пахадив – і аж галава очуміла. Такий сильний запах, як в аміака.
• Скажеш таке.
• Не віриш – піди сам падивись.
• Не люблю я ці цвіточки-лютікі. Шо там на них дивиця? Трава як трава, − козирнув Гусєв.
Після дев’ятої приїхали дві машини заправити аміак. Одна з районного сирзаводу, інша – із сусідньої області. Свої – давні знайомі. Не одноразово вони Васильчуку й Гусєву привозили подарунки: вершки, масло й дефіцитний твердий голландський сир. Усе було свіже та смачне, передусім сир, який замість хліба з кожною стравою вживали. А із сином Гусєва Віталиком така оказія приключилася, що він з тих пір голландський сир на дух не переносив. Їв його по кілька разів на день і доївся до того, що забив шлунок, не зміг у туалет сходити. Мучився, бідолаха, кілька днів, а надто неприємно було на уроках, бо сорок п’ять хвилин треба всидіти, а витримати це не завжди можна було. Яке проносне не радили – не допомагало, аж поки Віталик не випив якогось подвійну дозу й не звільнив свій шлунок. Хоч як би його ніс не лоскотав запах улюбленої страви, а після такого він до сиру не торкався.
Перша заправлена машина поїхала до сирзаводу, друга ще залишилася. Водій попросив викинути в повітря залишки аміаку, які були в бочці, запевнивши, що там небагато. Він від’їхав у балку й відкрив кран. За кілька хвилин захеканий водій з’явився на станції:
• Шланг вирвало. Таке давлєніє, шо я його не вдержав.
• Ну і шо? Витиче, − спокійно відповів Васильчук.
• Так його там багато.
Гусєв і Васильчук перелякано зиркнули на водія й вигукнули в один голос:
• Ти ж казав небагато!
• Так получилось, − знизав плечима водій.
• Твою мать! − грубо вилаявся Гусєв.
Усі троє помчали до балки. Звідти долинав сильний сморід аміаку. Це тобі не запах фіалок! Аміак не просто смердить, він обпалює слизову носа, очі засліплює. Шланг під тиском крутило так, ніби невидима рука з ним гралася. Підійти ближче було неможливо, бо різкий запах в’їдався в очі й носа. Оскільки вітру майже не було, аміак став стелитися низом балки. Він мав низьку температуру, тому, доторкаючись до всього живого, випалював. Скручувалась і ніби горіла без вогню трава. Хлопці занервували. Гусєв вирішив пролізти через кабіну на верх бочки й перекрити кран, бо якщо весь аміак витече, то вони всю балку спалять. Стільки майбутньої трави пропаде. Обмотавши обличчя, Гусєв добіг до кабіни, а потім видерся наверх. Махом перекрив кран – і шланг завмер.
• Ну, парєнь, − звернувся він до водія. – Па галаві б табі дать за таке діло. Вроді вчора радився. Не кавуни ж возиш!
• За мною довго не стане. Чимось одблагадарю, − хлопав водій за плече Гусєва, який щойно врятував його від халепи.

5
Цього ж вечора Ніна Рубан із загорнутим пакетом поверталася з роботи додому. Працювала вона посудомийницею в «Ромашці». Це таке собі кафе, яке розміщувалося неподалік від зупинки. Мудрували з напарницею з рецептами, до біляшів часто більше цибулі додавали, от шматок м’яса собі й зекономила. Чоловік помер давно, син далеко, а з нею мама, на зарплату й материну пенсію дуже не розжирієш. А якщо коло продуктів вертітися, то щось та й перепаде тобі. Тільки взялася рукою за хвіртку, як її хтось іззаду обійняв.
• Ніна, спасай, − зі слізьми видавила із себе Клава Царькова. – Мій савсєм здурів.
• Опять руки простяга? Падло! Побив. Ану, дай я гляну.
Виднілися свіжі садна на руках Клави, синець на обличчі.
• Я і сказать нічо не смагла. З парогу сразу на мене. А ти ж знаєш, який він бик здаровий. Не нажреця. Ну, ще як тверезий, то ще нічого, а як нап’ється, так такі галюни заходять. Стіко вже тарєлок пабив, стьокол. Дурне ад роду. Батько таким же був.
У просторій хаті Ніни знайшлося місце для сусідки. Не раз вона виручала Клаву, коли та в самій сорочці посеред ночі прибігала до неї, рятуючись від п’яного чоловіка.
Уранці Ніна прокидалася ні світ ні зоря, бо треба було поспішати на роботу, щоб десь до дев’ятої в неї вже перше і друге було. Напарниця приходила пізніше, бо жила в сусідньому селі. Господарство тримала невелике: із птицею поралася мати, а кіз вона сама витягувала на кручу і припинала. Провела сонну Клаву Ніна до її хати. Постояла коло порогу недовго. Коли сусідка вийшла й махнула рукою, що все гаразд, Ніна поспішила на роботу. На сході витинався гребінець жовтогарячого сонця, десь зверху переливом доносився спів жайворонка. Вирішивши зрізати дорогу, Ніна пішла не стежкою, а порослою толокою. П’янкий весняний запах і пташині трелі задурманювали голову. Оминувши кущ дерези, Ніна стала як укопана. Перед нею стояв повний ящик горілки. І не така вона вже сонна, щоб це їй привиділося. Ніна протерла очі, нахилилась і помацала ящик. Справжній, і горілка казьонка. І тут її як током довбонуло. Прожогом кинулася до «Ромашки». На центральних дверях висів замок, а от двері чорного виходу було зламано. Ніна не розгубившись забігла всередину.
• От тварі! – ошелешено процідила Ніна.
На кухонному столі лежали недоїдки, пуста пляшка і склянки. Крадії спустошили холодильник, вирішивши випити й закусити. Явних пошкоджень не було видно. Не бешкетували злодії. Прийшли за горілкою, захотіли – повечеряли, забрали кілька ящиків, але один, видно, виявився зайвим, то вони його дорогою й кинули. Ніна загребла покинутий ящик у кафе, прихилила двері та як ошпарена помчала викликати міліцію.
За кілька годин біля кафе з’явилися міліціонери. Вони обійшли будинок, толоку, потім зайшли всередину. Крім Рубан, були спантеличені продавщиці Семакова Катерина і Каленик Алла, друга кухарка Головач Надя. «Ромашку» опечатали і змусили провести ревізію, бо, може, ще щось зникло, крім горілки. Зазирнули міліціонери й у сусідній продуктовий магазин, який саме відчинили, але його крадії не зачепили. Не на продукти націлені цього разу були. До магазину стали сходитися люди.
• Люба, мені тут сахарю. От талони. Це тут десять кіло на нас, а ще баба Бериха прасила купить і її, бо вана ж у больниці лежить, − тицьнула талони Людмила Іванова. – А чо такий влажний? Вадой паливаєш, шоб більше на вісах?
• Такий привезли, − злісно буркнула напиндючена продавщиця Люба Власюк.
• Мені, Любочка, хальви, банку памідор, парачку канцервов давай. Скіко там із мене? – щебетала Зіна Корнійчук.
• А бутилочку, мабуть, зараніє купила, токо за закуской пришла, − прошушукала Лєна Гладка, коли Корнійчук вийшла з магазину. – Може, «Рамашка» – то їх работа. Випить же хочеться, а грошей нема.
• Да, кажуть, з «Рамашки» усю водку винесли. Та нє, ця са своїм Пєтєй стоко не винесе. Патом же двері нада сламать, а вани такі худі абоє.
Вобід заполонили продуктовий магазин учні, які прибігали сюди на великій перерві чогось купити. Школа була стара й не мала власної їдальні, тому хто близько жив, той додому обідати бігав, хтось брав із собою, а багато прямували до магазину, щоб чимось смачненьким розжитися. Накидались учні на булки, халву, щербет, тістечка, сік. Зазирали й у кафе, де брали біляші, пиріжки. Але оскільки воно цього дня було зачинено, то всі отоварювались у магазині.
Надія Васильчук перехопила свою старшу дочку Олену, коли та вже вибігала з дверей школи. Учні бігали до продуктового магазину навпростець через шкільні ділянки, коли суха погода, бо коли йшов дощ, то земляні стежки розкисали, тоді доводилось оббігати по вулиці.
• Ти далеко не забігай, бо після п’ятого уроку ми в город їдемо, − строго повідомила Васильчук дочці. – Скуплятися.
• Так у мене шесть.
• Нічого. Відпросимо. Треба до проводків (прошу залишити це слово) канфєт купить і так ще дещо подивитись.
Хоч обласний центр і був під боком, за тридцять кілометрів, та дістатися до нього було непросто. Рейсові автобуси були переважно дальні, сільських жителів не брали. Ходив єдиний автобус із сусіднього села, до якого пхався люд із трьох сіл. До міста їхали не тільки скуплятися, а й продавати, тому в неширокому проході люди товклися посеред мішків цибулі, картоплі, моркви, сумок із молочним. Переповнений автобус аж набік трохи схилявся, бо в ньому тиснулись як оселедці в бочці пасажири. Їхав повільно як черепаха.
Для селян місто обмежувалося двома ринками, торговим центром «Південний» і мережею різних магазинів на центральній вулиці Леніна, бо не прогулюватися вони сюди приїжджали, а скуплятися. У пору дефіцитного товару доводилося займати кілька черг, бо давали в одні руки по кілограму ковбаси чи цукру, метр бавовняної тканини, пару шкарпеток, колгот чи по набору постільної білизни.
Надія Васильчук до міста їздила з учителькою Нечай Женею і брала із собою старшу дочку Олену. Дівчина могла стояти одразу в кількох безконечних чергах, поки її мама з подругою ганяли поверхами «Південного», відшукуючи дефіцитні товари. Щойно в якомусь відділі з’являвся рідкісний крам, одразу на нього галопом наскакували жінки. Це було сигналом для перехожих, що викинули дефіцитний товар, тож миттю утворювалася черга.
• Лєна, візьмеш «Любітєльської» по два двадцять. Ось тобі три рублі, − просила дочку мати. – А ми поки збігаємо на другий і третій етажі. Подивимось, шо там.
Дванадцятирічна Олена беззаперечно корилась і стояла непорушно, нікуди не відходячи, як солдат у караулі. Її не лякала безліч чужих тітоньок і дядечків. У цьому віці вже відчувалися самостійність, характер дівчинки, бо недарма мама тягала її скрізь ізмалечку.
Скупившись у продуктовому відділі, усі троє піднялися на третій поверх, де Надія із Женею вже встигли зайняти черги за бавовняною тканиною і шкарпетками. Призначивши Олену, двоє подруг швидко влились у нову чергу. На дівчинці саме закінчилася рожева бавовняна тканина в дрібну квітку, тому, за нашіптуванням мами збоку, вона взяла трохи грубішу бузкову.
Отоварившись у «Південному», вони на тролейбусі поїхали на вулицю Леніна. Там у магазині «Ласунка» купували цукерок, у гастрономі натрапили на дефіцитну гречку, докупили ще сметани, сиру, копченої скумбрії, потім спустилися до торгового центру «Дитячий світ». Побродили відділами, але серед залежаних товарів не знайшли нічого потрібного і попрямували до виходу. За два квартали від торгового центру був ковбасний магазин, і навіть звідси було видно чергу, яка хвостом тягнулася вулицею до входу. Надія і Женя попрямували туди, за ними потяглась Олена. За розповідями людей, у магазині викинули кілька сортів ковбаси, і жінки зайняли чергу. Хотілося взяти найсмачнішого м’ясного рулету. Черга швидко рухалася, бо на руки кожен мав право взяти тільки по одному кілограму. Надія на радощах купила рулет і шинку. Удосталь наскуплявшись, тепер вони мчали на тролейбусну зупинку, щоб доїхати до автовокзалу.
Першою зблякла Надія, бо саме вилетіла з-за кутка. Дві останні платформи пустували. Це означало, що вони так добігалися, що запізнилися на автобус, а це був останній рейс. Не довго думаючи, Надія, Женя й Олена поїхали трамваєм на окраїну міста, де можна було перехопити якусь попутну машину. Крім них, «голосували» ще кілька чоловіків, які швидко роз’їхалися, бо їм було до ближніх сіл. Надія і Женя на кожну машину здіймали руки. Раптом зупинилася старенька «шістка».
• Ви куди? – запитала Надія.
• До Ананіївки можу взять.
• Ну, давайте хоч до Ананіївки.
Як не вмовляли жінки водія підкинути їх додому, він навідріз відмовився. Мовляв, бензину немає, дуже поспішає. До села залишалося зо два кілометра, тож довелося Надії, Жені й Олені йти пішки. Сумками вони були не надто переобтяжені, бувало, тягали й важчі. Єдина заковика, яка лякала жінок, – це гай. Траса пролягала саме повз нього, а ввечері, коли стемніло, проходити повз нього було моторошно. Дорогою жінки теревенили про школу, перебирали сільські плітки, намагалися спиняти автівки. Та в цю пору їхали лише вантажні. За розмовами воно якось уже й не так страшно було проходити повз лісок, незчулись, як і додому дісталися. Женя легенько натиснула кнопку дзвоника своєї квартири і, зморена, притулилася до стіни. Чоловік довго не відчиняв, а вдруге дзвонити не хотілося, щоб не побудити малих синів. Німа тиша бентежила жінку, і вона знов потягнулася до дзвоника, аж раптом на порозі з’явився Петро.
• Де ти шляєшся? Я вже не знав, шо і падумать. Хотів міліцію визивать, – накинувся він на дружину.
• Пєтя, і не питай. Розкажу – не повіриш. На автобус апаздали, − Женя прослизнула у квартиру й зачинила за собою двері.

6
У кожному сільському дворі, крім птиці, тримали корів, свиней, кроликів. Зерна й соломи, що виділяв колгосп своїм працівникам, було замало, а тим, хто працював деінде, узагалі треба було купувати втридорога. Тому більшість нелінивих жителів могла розжитися кормом на фермі. Хто жив поблизу, той їздив тачками, хто подалі – той мотоциклами. Брали, тобто крали, силос, солому, фураж, кашу. На фермі сторожів не було, тільки скотарі, які в нічну зміну вичищали корівники від гною. Колгоспне добро було не їхнє власне, тому їм було байдуже, яким коровам його роздадуть – чи колгоспним, чи людським. Вони й самі часто набирали додому мішки чи бідончики корму.
Силос машиною привозили до ферм, потім роздавали коровам по яслах. Якщо й залишалась якась купка, то за вечір і ніч її розмітали люди. Кому не вистачало, ішли з тачками через яр, до силосної ями. Подрібнену кукурудзу втрамбовували по осені трактором, і вона ставала спресованою. Руками не так просто її виколупати. Довбалися люди там лопатами, намагаючись відрізати, мов пиріг, шматки силосу. Узимку сліди саниць від санок, на яких возили мішки, стрічками пролягали через яр.
Не всім до снаги було привезти собі силосу, передусім пенсіонерам, які жили з іншого боку села й не мали власного транспорту. От і в Марії Кузьменко солома закінчилася, а на тачці за два кілометри багато не дотягнеш. Домовилася вона з Олегом Добродієм, який працював водієм на бортовій машині, щоб він їй підкинув. Без пляшки самогону за таке діло не розрахуєшся. Марія нагнала горілки і приховала від свого чоловіка, який хлебтав оковиту безбожно. Раніше переховувала пляшки в хаті серед свого ганчір’я, та в Дениса на це такий нюх був, як у мисливської собаки, що де не заховав би, він завжди знаходив. Цього разу вона вчинила мудріше, заривши банки коло гною. Там він точно копирсатися не буде.
Націдивши у пляшку самогону, Марія знову його прикопала землею, а зверху притрусила гноєм. Олег Добродій скинув їй силосу, заїхавши своєю машиною прямо у двір. Вона йому передала пляшку і, щаслива, стала збирати силос у корзини, носячи його до половника.
За кілька днів Марія зустрілася з Олегом на наряді коло контори. Щойно вона зібралася привітатися, чоловік, чмихнувши, відвернувся. Марія не розуміла, чому ні сіло, ні впало Добродій так кочевряжився. Потім у голові промайнула думка, що, може, той вередує, що малу пляшку дала. Марію це розлютило, і наступного ранку після наряду вона сама його погукала:
• Олєг, ти чого од мене морду адвертаєш? Шо мало налила? А в адном мєстє не злипнеця?
• Дурна чи шо? Це я должен на тебе абіжаця. Шо ж ти так брешеш, га? Я да неї па чєлавєчєски, а вана дурачка з мене ліпить.
• Шо ти мелеш? Якого ще дурачка?
• А ти хоть сама пробувала те, шо людям наливаєш? Чи людям адне, а сабі друге? Кароче, Маруська, больше да мене не падходь. Нічо табі не привезу. Шукай дурних, − гнівно випалив Добродій.
Марія весь день на роботі голову ламала, що ж там у неї за самогонка. Коли вигнала, то пробувала, наче й нічого була. І робота в неї з рук валилася через думки. О п’ятій жінка стрімголов помчала додому.
Нахилившись над банкою, вона не відчула жодного запаху. Умочила палець, облизала його і замість гидкого гіркого присмаку відчула, що то звичайна вода. «Ай я мать», – розходилася Марія і викопала інші дві банки. Рідина на смак нічим не різнилася з першою. Спочатку перелякалася, що чимось захворіла, а потім її струмом пройняла здогадка. Місяць її Денис надвечір «тепленький» з’являвся. Часником гад заїсть, однак самогонний перегар ні з чим не сплутаєш. Марія грішила на те, що він десь упійману рибу приховував, не всю їй віддавав, комусь відносив, і йому за це наливали. Проте два тижні чоловік пролежав із запаленням, рибу не ловив, а надвечір знову «вмазаний».
• Денис, ану йди сюда! – гукнула вона свого чоловіка й тицьнула йому стакан. – На, папробуй.
• Шо це таке?
• Самогонка.
• Яка ж це самогонка, як од неї нічим не пахне!
• А ти папробуй. Ну, як? – допитувалася Марія.
• Вада вадой. Аткуда ти це взяла?
• Та от закапала ад тебе, ірода. Викопала, а там вмєсто самагонки – вада.
• Не може буть, − сплеснув у долоні Денис. – Це, видно, якась хімічєская рєакція. Ад гноя же пари атходять. От вано і прасачілось.
• Через шо, через кришку?
• Та чо ти да мене причепилась? Аткуда я знаю? Через кришку, через банку.
• Ах ти старий казліна! Ублюдок ти неданошений! Тварь ти недадєлана! Зараза ти негодна! Шо ти мінє глаза більмом завішуєш? Я шо, савсєм дурна? Признавайся, гадость, ти пив?
• Маруська, сказилася чи шо! Аткуда я знав би?
• Ад верблюда! Тебе хлєбом не карми, а дай водки. Ну!
• Нє, і всьо!
Сварка громом котилася двома нижніми вулицями. Марія Кузьменко коли вже лютувала, то розходилася так, що її лайку не тільки сусіди чули. Проте вона продовжувала свердлити свого чоловіка.
• Пагано захавала, Маруська. Хто ж возля гною хава? Курі його ж одразу разгребли, і тваї банки стало видно, − прогундосив чоловік. Він вимовляв слова, ніби закриваючи ніс і передражнюючи співрозмовника. Смішно й незвично виходило.
• Гамнаєд ти паршивий! Усю самагонку видудлить! Не вдаве й не разірве тебе, сабаку!
• Так я ж її не за раз випив.
• Іди отсєль, − послала дружина чоловіка й сердито зім’яла в руках свого фартуха.
Денис Кузьменко був знаним рибалкою. Його город саме впирався в річку, тож чоловік на ній днював і ночував. А найбільше його та інших односельчан вабило порибалити весною. Хоч і заборона була у зв’язку з нерестом, та хто дотримувався цих правил? Навпаки, недозволений плід уважали найприємнішим.
Річка розливалася по обидва боки плавнів широким займищем. Риби водилося як зірок на небі. Поступово вода спадала, і до неглибоких улоговинок заходила нереститися риба. У квітні ходили на коропів. Коли стемніє, на річці світлячками миготіли ліхтарі. Їх наводили на воду й відшукували рибу. Били остами (невеликими загостреними вилами) і витягували коропів у човен. Ця риба миттєво розходилася. Коропи вагою з двадцять кілограмів були жирними і м’ясистими. Солодкувате їхнє м’ясо ні з чим не сплутаєш. Голови для юшки розрубували, бо в каструлі не поміщалися. Найбільше цінували самок, бо з їх розпореного черева вивалювалося кілька кілограмів дрібнозернистої ікри.
Інколи вода швидко відходила в русло, і серед каламуті неглибокої ями плескалися невеликі карасі, коропи, які не встигли повернутись у річку. У цих місцях ловили рибу руками. Збігалися туди з найближчих вулиць переважно дітлахи, плигали вниз і нишпорили руками серед мулу. Забрьохані, але щасливі поверталися додому.
• Зінка, вам риба не нада? Мой оце мішок приніс. Нам стіко не нада. Так я оце бігаю, може, хто купить, − бігали верхніми вулицями жінки, розпродаючи свіжий товар, який їм як сніг на голову впав.

7
У поминальний вівторок односельці з вінками й торбами харчів вервечками тяглися до місцевого кладовища. Одне-єдине, воно раніше розташовувалося край села. Згодом хати розрослися далі й далі, тож кладовище опинилося ледве не посеред села. Обнесене парканом з нерівного вапняку, воно тулилося між кількома городами. Буяло кладовище бузком, акацією та смородиною, які місцями густо позаростали, утворивши непрохідні хащі. Посеред сучасних металевих хрестів і гранітних стел губилися приземисті, висічені з вапняку хрестовини. З давніх часів їх ставили над невеликими горбиками-могилками. Село багатіло, добротніше впорядковували й поховання. Тепер над ними височіли величні хрести, тумби, стели. Навколо обкладали їх цеглою, кахлями. Як і кожен двір господар намагався обнести якомога вищим парканом, так і на кладовищі могили обгороджували, доводячи, що вони доглянуті й недоторканні. Сотні огорож, пофарбованих різними кольорами, кривобоко стирчали, плутаючи людей серед хитросплетених доріжок. Старі могили, за якими нікому було доглядати, заростали травою, кущами, виднілися цілі поляни-пуски. Тільки дебелі хрести сповіщали, що там хтось похований. З часом стиралися на табличках імена померлих, і десятки безіменних хрестовин виднілися серед заростей.
Чому в селі поминальний день випадав саме на вівторок ніхто вже не пам’ятав. І хоч цей день був робочий, але закон не порушували, на неділю не переносили. Коло входу сиділи місцеві циганки з мішками й жебракували. Подавали їм милостиню пасками, яйцями, пиріжками. Потім жінки-циганки одна одній хвалилися, скільки кожна з них набрала добра. Приходили цього дня здебільшого пенсіонери з онуками й ті, хто міг з роботи відпроситися. Заздалегідь жіноча половина села проводила вихідні на кухні, готуючи страви для кладовища. Брали із собою м’ясні відбивні, голубці, начинений перець, котлети, печеню з м’ясом, дефіцитну ковбасну нарізку, сири, огірки, редиску, не забували, звісно, про паски, яйця та коливо. Щедро накриті столи нагадували гулянки. Найнеобхіднішою стравою вважали горілку, бо жодне поминання без неї не обходилося. На могилку господині вішали хустки чи рушники, клали цукерки, яйця, печиво. Зраділі дітлахи ганяли кладовищем і збирали всі ці пожитки.
Квітнули надгробки на кладовищі різнобарвними вінками. Могилки висапані, виполоті, підрівняні, ще й зверху пісочком притрушені. Зустрічалися тут родичі, куми, просто знайомі, які далеко жили й нечасто навідувалися в село. Запрошували один одного підійти до їхнього столу і пом’янути того чи того родича.
У Макарчуків родичі поховані майже по центру кладовища. За тиждень баба Маня приходила зі своїм сином Петром і прибрала могилки чоловіка, батьківі свекрів. Пофарбували огорожу, винесли виполоний бур’ян за паркан. Та неабияк здивувалася, коли, підійшовши до своїх могил, побачила купу півників, які лежали саме біля її огорожі. Бабу Маню лупонула думка: «Якась сволоч свої паприбирала і, шоб не нести за забор, бо далеко, викинула кала маго заборчика, бо маї магилки возлє заростів смародини. От падлюки». Пов’язавши на надгробках рушники, розклавши печиво й цукерки, вона не пішла по сусідах вітатися та цілуватися, а метнулася перевірити, хто ж таку капость міг учинити.
• Маня, Маня! А да нас не падȯйдеш? − гукали її.
• Я січас. Скоро буду.
Навкруги могилки були всі як одна зарослі тонколистом і пирієм. Ні в кого півників не видно. Насуплено баба Маня рискали повсюди, довелося їй униз з пагорбу спуститися. Там вона, мов детектив, помітила, що на двох могилках таки були висапані під корінь півники. До смітникової ями в обхід уздовж паркану далекувато, ближче через смородину, яка густо заполонила одну сторону кладовища. Наблизившись до надгробків, баба Маня вгадала, чиї тут поховані родичі.
• Ах ти жаба косорука! − накинулась баба Маня, як вовк зі схованки, на свою жертву – Нюсю Темякову. – Табі павилазило чи шо? Куда ж ти сипеш?
• Чого хай подняла, Манька? На клайбіщі ж.
• А мені всьо равно. Пайди і прибери.
• Шо прибрати?
• Пєтушки, які ти возля мене висипала.
• Аткуда знаєш, шо то я? Ти стаяла і бачила, як я сипала?
• Твая работа. Больше немає каму.
• Це ще даказать надо, а не крик паднімать. Маї там у ямі валяються, а то, може, хто другий.
• Який другий?! Тут, кромє тебе, ні в каго больше пітушків немає.
• Та іди ти…
• Куда, куда? Шоб ти туда сама са своїми дітями хадила! Паганка стара! У себе парядки навела, а другим людям мусор викинула!
Люди стихли й зацікавлено спостерігали за виставою. Для декого до болю знайома ситуація, коли на ранок теж заставали кимось висипаний бур’ян коло своїх огорож, бо у сміттєву яму далеко нести. Але втручатися ніхто не хотів. Адже свято і не хтозна-де, а таки на кладовищі.
• Ба, дак це ж ти сказала висипать там, шоб далеко не нести, − звернувся малий онук до своєї бабці.
• Циць! Падумаєш, велика цяця. Там всьо равно вже все давно пазарастало, яка їй разниця? Перегниє, − відрубала Нюся і стала й собі розкладати харчі на могилках.
Не добившись справедливості, баба Маня повернулася, лютуючи, до своїх могилок. Зів’ялі півники ногою відсунула від своєї огорожі. Облизавши губи, плела хитромудрий план: «Я їй пакажу, мандавошці! Завтра прийду і цей мусор возля неї висиплю. Нехай знає».
Сонце грало серед безхмарного аквамаринового неба. Людей прибувало і прибувало. Десятки машин поблискували навколо кладовища. Цьомкались і пускали сльози жінки, трясли за руки чоловіки. Пишне убранство кладовища неймовірно прихорошило його.
• Галя! Галя! − лунали оклики. – Це ти чи не ти? Ой, як пастаріла! Скока ж ти в нас не була?
• Восємь год.
• Ай-ай-ай. А я вже і сваіх радітєлєй пахавала, брата.
В іншому кутку кладовища на вузенькій лавочці примостилися кілька престарілих бабусь і стали підсліпуватими очима роздивлятися людей, пліткувати.
• Фєдька савсєм спився, аж синій увесь.
• Аткуда ж йому не спиця, када його род увесь такий. І дєд, і батько – всє ад самагонки прапали.
• Людка чи бєрємєнна? Пузо шото сильна із-пад плаття випираєця.
• Куда там вторе заводить, када муж і наліво і направо.
• Да. Кабєліна знатний.
• А Курташка сваїх паприбирала, а чалавікових нє.
• Їїні родичі з йогоними як кот с сабакой жили усєгда.
• А мая ж Настя сабі хлопця нашла в гораді. Привозила оце. Хароший такий. Рабатящий, на заводі работа.
Скрізь на кладовищі самогон чи горілка лилися рікою. Більшість жінок на мізинець наливали, деякі, як і чоловіки, по повній перехиляли до рота. Перші кілька стопок пили за упокій душ померлих родичів, смачно закусювали, перекинувшись словами, знов осушували склянку за склянкою. Непитущим незначна кількість алкоголю тільки язики більше розв’язувала, а п’яниці вже на ногах ледве стояли, деякі на лавках лежали чи коло огорож погойдувалися.
• Шурка, ти мене уважаєш, скажи? − п’явкою чіплявся один п’яний до іншого.
• А-а-а-атстань.
Захмелілих чоловіків жінки тягли додому. Ті протестували, доводили якісь нісенітниці чи намагалися виклянчити останню склянку горілки. Чіпляючись за кущі, п’янички хитросплетеними стежками намагалися пробратися до виходу. Напорюючись на чужі огорожі, вони нахабно приставали до людей чи падали в зелену траву. Деякі, що найдужче розбайорювалися, крили непристойними словами всіх своїх родичів, які намагалися їх угамувати. Над нецензурщиною, криками, охами й ахами лилася виведена тенорами пісня:
Что стоіш качаясь
Тонкая рябіна,
Галавой скланяясь
До самого тина?

8
Ранковий туман пеленою стелився вздовж річки. За пагорбом сходило жовтогаряче сонце, чіпляючись краєм за дахи хат. Уранішній заморозок посріблив зелену траву на узбіччях. Алмазним блиском відсвічували приморожені камінці щебеню на дорозі. На зупинці юрбилися люди, чекаючи автобуса. Від холоду вони походжали вздовж дороги. Поряд стояли клумаки, сумки, відра.
• Добре утрєчко! – привітався з усіма Семен Бабич.
• Доброго, доброго, − відповідь хором.
• Шо це ти, кума, у горад сабралась? − пристав він до Тані Резунової.
• Та навіяла слівки, нада спродаця.
• Хароша в тебе карова, шо дає відро слівок за тиждень, − підморгнув він весело. − Мая з пятилітрову каструльку.
• Так ми свайой і сєно, і макуху, і жом, і пойло.
• Так мая тоже не на саломі сидить, а стіко не дає.
• Ну да, ну да. Вибрали ми сабі з групи тада харашу тьолку, − ухилялася від відповіді Резунова.
• Добре утрєчко. Нема ще автобуза? – улесливо запитала Валентина Сліпко.
• Нє.
• Вроді уже рєчку переїхав. А я оце да сестри біжу. Паламала руку, нада памагти. А то з гіпсом важко.
• От твою мать… − зло вилаявся Бабич. – В коєм вєкє вибрався купить дєталєй. Так на цю глазасту жабу попав. Дєла не буде. Воно табі нада… автобуз…
• Пайдеш дамой?
• А шо дєлать: як її пабачив, то всьо равно нічо не купиш і толкового не буде. Я на рибу як іду, пабачу її – дак вертаюсь. От лярва, такий день спартачила!
• Ну, а я паїду, а то ж мая слівка пракисне. А ще сир. Нада токо масло збивать, а це марока. Шо буде те буде.
Переповнений автобус пихнув парами коло гурту людей. Спереду двері рипко відчинилися. На останній сходинці маячили чоловічі ноги, узуті в сірі чоботи, сині брюки, вище виднілася зеленого кольору спідниця, ще одна сіра, в’язана. Замурзані вікна приховували силу-силенну народу, якому вдалося хоч на одній нозі примоститися в салоні. Водій відчинив задні двері, але там не менше стовпотворіння було на приступках.
• Хоч на аднаго чєловєка прасуньтесь. Мені ж на работу, − просив молодий чоловік.
• А нам шо не нужнєє тебе?! − волали жінки з торбами, які поспішали на базар.
У холодну пору в салоні було тепло й затишно. Проїзд улітку ставав каторгою через задуху. Не рятував людей відчинений спереду люк. Краплі поту градом виступали на чолах пасажирів. Тхнуло з-під пахв. З переповненого салону автобусу лунали крики:
• Тут уже немає куди! Повна коробочка!
• Поїхали!
• Усі спішать!
Їм у відповідь заволали люди на зупинці:
• Це шо ваш собствєнний автобуз, шо ви ним так распаряжаєтесь?! Автобуз на три села, й усє должні влізти! Падвигайтесь!
У салоні зчинився лемент. Хтось голосно комусь щось доводив, хтось ображався. Найгучніше репетували тітоньки, які сіли першими й забарикадували прохід своїми торбами, щоб вони їм у ноги не впиралися. Розлючений водій підвівся зі свого місця і криком намагався утихомирити натовп:
– Бистро паприбирали сумки с праходу, бо сєйчас усіх виганю! Не задержуйте людей! Або заставлю за кажду сумку платить!
Нехотя пасажирки стали запихати сумки під сидіння, звільняючи місце. Народ поволі проштовхувався всередину, даючи змогу зайти тим, хто товкся (можна це слово?) на вулиці. За кілька хвилин усі з неабиякими зусиллями пролізли до салону, притиснувшись один до одного й упершись руками, ліктями. Водій кілька разів намагався зачинити передні двері, з яких випирали чиїсь ноги. Пасажири біля виходу щосили притиснули сусідів. Двері ледь зачинилися, зачепивши чиюсь хустку, яка всю дорогу майоріла зі щілини.
За неписаним правилом односельчани намагались обминати глазливих жінок. Хоч якими вони добродушними не були б, а побачення з ними не віщувало нічого путнього. Так уже в цих жінок на роду, мабуть, написано було, що від матері до дочки передавалась якась незвідана сила чи вміння, від яких у звичайних людей після зустрічі з ними голова боліла, погіршувалося самопочуття, справи не ладналися, заплановане вдавалося криво й косо. Хтось не вірив, але більшість заздалегідь оминала цих осіб.
• Семен, а шо ти дамой? – округливши очі, звернулась до нього дружина.
• Валька, будь вона неладна... Паїду другим разом.
• Ну, дивись.
• А Вовка і Танька вже на работі?
• А де ж їм буть?
Скрипнула хвіртка – і до сараю почалапала постать. Баба Віра визирнула з кухні на вулицю.
• Мішка, ти?
• Я ба, я.
• Шо таке?
• Лапату забув. Дєлянку сьодня нада капать.
• Голову лучше забув би! Куди паперся? Забув, де в нас сапки з лапатами висять? − грізно просурмила баба Віра.
• Так вана ржава, не точена.
• Не отсохнуть руки й ад такой. Марш у школу, а то опять будуть батьків за тваї двойки визивать.
• У мене шото і галава балить, і живот.
• А п’ятки не чешуця? Іди, іди. Ти ба, яку моду нашов. Прийде батько – я яму все разкажу. Він табі тирки дасть. Савсєм распаясався.
Мишко поплентався до школи, тягнучи по землі за собою, мов непотріб який, лопату.
Сільська школа розташовувалась у мальовничому місці на пагорбі. Збудована на початку двадцятого століття земською управою, мала прямокутну форму. Стіни на вулиці вимурувані з вапняку, а всередині очеретяні, тож від дитячої біганини інколи тряслися. У період Великої Вітчизняної війни німці обдерли будівлю до нитки, забравши шкільні дошки, зірвавши підлогу на переправу через річку. Потім школу добудували. Але кімнат на всі класи бракувало, тому молодші вчились у другу зміну. Спортивний майданчик тулився за межами подвір’я, а взимку спортзал замінювали катанням на санках зі схилів, грою в сніжки, ковзанами. Топили в кімнатах вугіллям. Громіздкі груби займали чи не третину класу. Біля них дітлахи сушили свою змоклу одежу, грілись узимку. Старі парти фарбували майже щороку зеленою фарбою, адже часто ставали схожими на картинну галерею, розмальовану умільцями. Оскільки топили не завжди, у класах не було кімнатних квітів. Окрім парт, поодиноко тулились у кутках старі шафи, на тлі п’ятиметрових стін меблі здавались іграшковими. Педагогічний колектив мав невелику вчительську.
Подвір’я школи було невеликим, але ошатним. Навпроти ріс ряд розлогих кущів скумпії, які щоосені, змінюючи забарвлення, скидалися на багрянець заходу сонця; праворуч невеликі клумби, де квітнули троянди, чорнобривці, мальви; ліворуч кілька будівель майстерень. Навколо школи тільки з одного боку був камінчастий паркан з вапняку, загалом же огорожу замінювали колючі зарослі акації. На крутих схилах навколо школи росли дебелі клени, акації, липа. Унизу притикалися ділянки, на яких вирощували різні овочі, сорго. За школою росли кілька рядів кронистих горіхів, вишневий сад, збоку пухнасті сосни, у найвіддаленішому кутку – довгов’язі дуби-велетні. Було кілька старих сараїв, у яких колись розводили кроликів, курей, у погребі тримали зірвані горіхи, щоб вони швидше облущилися від зеленої шкірки. Воду брали з древнього колодязя посеред ділянок, невідомо ким і коли викопаного. Крім головного шляху до школи, виднілося на території мереживо невеликих стежок. Одноповерхова будівля цілком ховалася серед буйства дерев.
На уроках трудового навесні діти старших класів власноруч під наглядом учителя скопували ділянки, садили овочі. Шматок землі ділили порівну на всіх, щоб нікому образливо не було. Не всі трудились однаково, хтось лінувався глибше копнути, длубаючись, як курка.
• Наталя Василівна, я больше капать не магу, − скривив губи Руслан Адамов.
• Що там у тебе таке?
• Он мазоль натер, крававий.
• Краще б ти собі вавку в голові натер. Хто ж приходить з необтесаним держаком? Чи у вас удома нормальних лопат немає? Не копаєте, мабуть? − лукаво підколола вчителька учня.
Дзвіночками сколихнулися дитячі голоси. Учні вже скопали більшу частину своїх наділів.
• Так він же дома нічо не робить. Яго мамка нічо не заставля.
• Руки з жопи виросли!
• У нього бєлінькі ручки. Яму не можна їх пачкать. Ви шо!
Дикий вереск приголомшив учительку й учнів. Адамов ніби з’їхав з глузду. Його обличчя судомило біснувате кривляння, розгонисті махи руками й тупотіння ошелешили всіх. Жбурнувши лопату, він пискляво заволав:
• Всьо! Пайду мамкі розкажу, як ви тут іздіваєтесь! Та у мене пєчєнь бальна, а ви заставляєте рабить! Ад вашої работи мені пагано стало! – він конвульсивно тикав пальцем у бік учительки, а потім зірвався з місця і попід горіхами побіг у двір школи.
• Не абращайте вніманія, Наталя Василівна. У нього часто бєлка стріляє.
• Бальний. Ага. Смалить, як паравоз. Он Андрюха баліє, так па ньому видно, шо балєзнєний. А цей токо корчить із себе дурачка, а другі за нього работають.
• Кожен працює за себе. Коли зі школи вийдете, то хворобу свою де дінете? На роботі хворих і ледачих не люблять. Мені ж його не за руки держати, щоб він копав. Нехай батьки розбираються, то їхня проблема, що діти вдають із себе хворих, − учителька повела оком за постаттю Адамова, яка сховалася за деревами, а потім стала робити лунки сапою.
Після останнього дзвоника учні сьомого класу слоненятами схоплювалися зі своїх місць, кидаючи в портфелі зошити, книги, і рвалися до виходу.
• Обидва Качарові, Овчаров і Карнаух, не спішіть. Для вас тут роботка є, − строго мовила вчителька.
• А чо ми? У-у-у-у!
• Менше будете балуватись. Он усі щоденники красні від записів. Це вам як покарання.
• Так, а шо нада?
• Контрольні роботи попереписувати.
• І всьо? А шо нам за це буде?
Очі вчительки стрельнули сміхом, закліпали по-дитячому вії. Переклавши кілька пачок листків, вона відібрала потрібні й роздала учням.
• Ти ба, які хитрі. Пишіть, пишіть.
• А чо ми должні писать, а не другі? – допитувався Олександр.
• З вашого вже всі писали, а тепер і вас прошу. Мені ж треба для «мертвої школи», щоб різними почерками.
• А чо мертвої?
• Заочну ми так називаємо, бо туди ніхто не ходить. Ви учитися не хочете, а то здорових дядьок застав. Вони зі школи книжок у руки не брали. Отримають документ – і будь здоров.
За півгодини щасливі однокласники мчали до річки. Затримала їх учителька із завданням, а вони ж поспішали до своєї компанії, з якою збиралися витягувати павуків-тарантулів з їхніх нірок. Крізь розстебнуті куртки хлопчаків просочувалася холодна степова низовка, шапки стирчали в кишенях. Для хлопців-старшокласників то була неймовірна забавка – тягати павуків. На кінець товстої нитки вони наліплювали кругленький, із зернятко, шматочок пластиліну, устромляли його в нірку, погойдуючи виманювали тарантула назовні. Удень павуки були не такі активні, тож задоволені хлопці обвішувалися ними, як медалями, походжали школою, гордо несучи свої трофеї. Часто, ховаючи їх у сірникові коробочки, випускали у класах, лякаючи дівчат, які з вереском влізали на парти й шалено репетували, поки до класу не заходив хтось із дорослих.
Брели хлопці схилом від річки на гору. Не пощастило цього разу їм піймати павуків, а простовбичили вони кілька годин. На повороті у вулицю їх мов кип’ятком обдав дужий крик:
• Любка! Любка! – горлала баба Фрося Коржилиха не тільки на весь двір, а так, що сусіди й учні чули, бо її хата притикалася до школи.
Дзиґою металася баба Фрося, зазираючи в хату, літню кухню, гаражі. Не забула обійти всі сараї, спуститися в погріб, навіть до виноградника, що ріс унизу городу, збігала. Невістки ніде не було. Як крізь землю провалилася. Вона ж сама її бачила з невеликого віконця літньої кухні, коли та в хату після роботи зайшла, а тепер як туман розтанула. Може, переодяглась і до когось гульнути чкурнула. Ну, перепаде ій на горіхи. Хай тільки прийде. Усипле по перше число. Упоравшись на кухні, жінка вирішила провідати вбиральню, бо за готуванням вона зовсім забула, а тут їй уже дуже припекло.
Потягла на себе ручку й отетеріла – двері не відчинялися. Вона вже не така стара, щоб неподужати їх відчинити за першим разом, але й за другим, третім двері не піддавалися. Покумекавши, баба Фрося збагнула, що вони зсередини зачинені.
• Хто це там закрився? Мішка, ти? – допитувалася вона. – Та не мавчи, кажи шось. Хто там?
• Я, мам, я, − сухо відгукнулася невістка.
• Мати рідна! Я її па всьом дварі шукаю, а вона в таалєті закрилась. У тебе там не панос? – забубоніла баба Фрося.
• Нє.
• Так а чо там сидиш? Ти вже одкєль пришла. Виходь давай, та я зайду.
• Зараз, ма.
• А я з ног збилась, бігаючи за нею.
Двері відчинились – і перед нею з’явилася невістка, сором’язливо червоніючи.
• Ти, случайно, не бєрємєнна?
• Скажете таке.
• А шо можна падумать? Так надовго засісти в таалєтє. А шо це там у тебе в рукі?
• Де? − невістка хотіла сховати похапцем книжку під светр, але гостроока свекруха встигла вихопити її в неї.
• Ах ти шельма! Опять за сваї книжки взялась. Чи работи у дварі немає?
• Так я ж нікому не мішаю. Картошку посадили, все інше ще рано. У сараях вичищено. Доїти аж ввечері піду, − знизувала плечима невістка.
У баби Фросі був пунктик стосовно книжок. Вона й сама не читала, і страшно не любила, коли їх до рук хтось брав, навіть онуки-школярі. Невістка, навпаки, зачитувалася, хоч на хвилинку застивала над сторінкою і перебігала з рядочка на рядок, ховаючись від свекрухи. Свекруха як тільки вже не лаяла свою невістку за це, а цілком любові до книжок викоренити не могла.
• Работа у дварі всєгда є! Це табі аби хоть чимось атлинювать. Лучше б пішла язика почесала, а то книжки. Павикидаю і папалю, якщо ще раз пабачу. От табі має слово. Зроду в нас нікто над книжками не висів, усі трудящі були. Ад зарі да зарі. От паслав же бог невістку. Не даведи госпади, − гнівно тараторила свекруха.
• Та чи я ледача, чи що? З усіма лягаю і з усіма встаю. Свій хліб даром не їм.
• Ти да чужих людей пришла і рот свій дуже не откривай. Старші люди лучче знають. Ну, була б ще гарадська, то панятно, а то Мішка тебе із задрипаного села видрав. Там даже клубу не було і нєсколько хат-курников.
• Так нехай хоч із такого. Але я п’ять год в інституті вчилась, а Мішка курси і всьо…
• А шо ж ти за такого пашла? − не дала їй закінчити свекруха і боляче уколола невістку. – Принци не падбирали?
• Та ну вас, − протиснувшись між свекрухою і старою грушею, невістка чкурнула у двір.
Зустрічаючись зі своїми подругами то коло магазину, то на тирлі, то на шкільних зборах, Люба виливала їм душу. Дівчата були такими самими невістками, як і вона, повиходили з далеких країв у село заміж. Співчуваючи одна одній, підбадьорювали і її подруги, скаржачись на лихих свекрух.
• Люба, дорогенька. Це ще нічого. Моя он усі гроші на книжку склада, на труси у неї не допросишся. Уже в таких латаних-перелатаних хожу, аж перед чоловіком стидно. А просить боюсь. Один раз заїкнулась, так крику, крику було! Шо вони усе життя копійку до копійки, а я тринькаю. Вроді я на вечірнє плаття прошу!
• А моєї поприїжають її діти, понабірають продуктів, а ти горбатишся увесь рік, а вони палець об палець не стукнуть. А сказати нічого ж не можеш, бо це їхня хата.
• А в мене хоч до розводу. Я така пересяка, а син хоч і закладує, так це я винна. Паскуда стара. Сама ж його привчила, бо він за бутилку їй додому усе привозить.
• Моя Фроська, бува, як розійдеться, так міста мало. Тіко бистро заспокоюється. А от книжки для неї як кость у горлі. Хоч у туалеті можу почитати, шоб вона не бачила, − хвалилася Люба.
Справивши нужду, баба Фрося нервово поплелася до сараїв. Така вже в неї звичка була – перевіряти все, слідкувати за всім. Невістка прив’язала корів, які щойно прийшли з паші. Свекруха застала її, коли вона саме качкам мішала дерть. «Хай сама папихтить. Папривикали, шо усе на мені, а я як наймичка тут. Дурочку нашла. Ще на мене рота роззявляє», – розмірковувала собі жінка й тишком через хвіртку вийшла на вулицю.
До краю обрію котилося макове сонце, багрянцем забарвлюючи небосхил. Шумів минулорічний очерет на річці. Кружляли зграї шпаків, то обліплюючи ще оголені акації, то різко зриваючись і перекочуючись далеко-далеко на той берег.
Баба Фрося пройшлася до річки, глянула з високого крутого пагорба вниз. На березі лежали кілька сіро-чорних обсмолених човнів, сохнули. Бугор буяв весняним різнотрав’ям. Жінка вирішила завтра прийти й нащипати трави своїм качатам, яких вони тільки тиждень як узяли. Чимчикуючи додому, вона соколиним поглядом зупинилася на сусідці Тані Сурковій, яка стояла коло хвіртки. Баба Фрося поспішила до неї, маючи нестримне бажання перекинутися словом по-сусідськи.
• Добрий вечір! − чемно привіталася баба Фрося. – Шо це ти сваю карову виглядаєш? Наші вроді прийшли.
• Добрий вечір! Та яка там карова, − сухо відгукнулася Таня. – Свого дожидаюсь.
• А шо він у тебе такий бугай, шо у калітку залізти не може? – кольнула сусідка.
• Влізе. Тіко сама знаєш, який він у мене. На работі передовик. Там усєх ганяє, спасу ад нього нема. А дома не за халодну воду. Чешеться, телиться, када папросиш. Зато шоб наготовлено було, шоб свєженьке, тьоплєньке, не нагріте. Він халодне не любить, їсти не буде. Носа ад такого вароча.
• Ти ба, який гад. Майом барща на неділю навариш – і жує, аж квакає.
• Так оце вишла, дожидаюсь, када паявиця. Бо виключу картошку – захалоне, а грєть не можна.
• Розтуди його к такій то мамі! − сплюнула баба Фрося і розтерла. – Разпанькала ти яго! Жував би все шо не дала, а то кормиш з ложечки!
• Он, іде, − тицьнула в лівий бік вулиці Таня.
• Ну, то я пабіжу. Будь здарова, сасєдка.
Баба Фрося задріботіла додому. Її душу гріла новина про вередливого сусіда, якою вона хотіла поділитися з невісткою, бо більше ні з ким було. Чоловік і син пропускали таке мимо вух, а от з Любою вони обмінювалися плітками до дрібничок. За це вона свою невістку любила, бо була схожа чимось на неї: знала родичів кожного односельчанина до п’ятого коліна, ділилась зі свекрухою плітками, почутими на роботі чи деінде в селі. Тому і прощала Любі пристрасть до злісних, на її думку, книжок, хоч інколи зривалась і таки заходилася гнівом.

9
За селом виднівся гайок. Під час Великої Вітч
Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка