Жанр: Проза: Сказка Прочтений: 0 Посещений: 3039 Дата публикации: 22.7.2006
Вона стояла зігнута й згорблена. Сльози душили, біль у грудях зростав та намагався розірвати її зсередини, і вона плакала. Плакала тихо, так, щоб він не почув.
Навкруги була тиша. У маленькій задимленій кімнаті було лише дві людини, дві величні людини – він і вона…
…Щось було в його очах, в його усмішці, в тому, як він говорив, в його погляді на життя. А що вона? Вона лише мовчки його любила і ніщо не могло цього змінити. Так дивно…Вони знайомі вже давно, з тих пір нічого не змінилося, але ж…
Він стояв за метр від неї, стояв і боявся підійти. Лише говорив. Говорив тихо і повільно, ретельно підбираючи слова, яких не вистачало. Йому здалося, що піднялась температура, голос став хрипким, і все, що він міг зробити, так це шепотіти. В голові крутилися тисячі думок, тисячі слів хотіли вирватися, щоб їх почули, але цього було замало. Тоді він просто і впевнено прошепотів про те, щоб його залишили у спокої, що він хоче побути сам і ніхто його не повинен турбувати. Йому ніхто не потрібен, йому набридло, він стомився. Запропонував писати по електронній пошті листи, але ж яка з цього користь?
Вона глянула йому у вічі, в них не було навіть натяку про іншу, але слова казали протилежне. Її серце здушив біль, закололо у грудях, вона не мала більше сил дихати, хотілося щось сказати, але не могла. Щось перехопило, здушило горло і заворушилося, вибухнуло і впало десь у грудях. Руки почали тремтіти, очі наповнилися хворим блиском, по щокам поповз рум’янець, похолоділо у скронях… В очах відобразився подив, смуток, злість, гордість, ненависть і приреченість. Це було відчуття провалу і занепаду, хотілося провалитися крізь землю чи бігти куди тільки бачать очі, впасти на дно або ж полетіти у небо, доторкнутися до зірок і зникнути, зникнути назавжди, тільки б не чути тих слів, які так поранили серце і душу. “Навіщо ти це робиш? Навіщо руйнуєш все, що було? А та ніч так і залишиться всього лиш ніччю і нічого? – Вона кричала, вмовляла, плакала. – Ну чого ти хочеш? Чого тобі не досить, чого не вистачає? Ну хочеш я стану навколішки, буду тебе благати залишитись?” У голові крутилися тисячі запитань і жодної відповіді. “Навіщо, скажи чому? Як ти можеш все забути і перекреслити, піти і зникнути з мого життя?”
Але він пішов. Пішов просто, пішов мовчки, закривши за собою двері. Виникло відчуття, що він зникне назавжди. А що вона могла зробити? Лише стояти, тихо проливаючи сльози і дивитись йому у слід. Вона намагалась змінити його життя, змінити погляд, ставлення, змінити його цілком і повністю, але нічого не вийшло. Вона змінилася сама…
Минав час, постійно хотілося щось зробити, постійно з’являлась думка про лист, можливо варто було б його написати. Але ж на відповідь марно було б і сподіватись. Чомусь вийшло так, чомусь дві дороги, дві долі розійшлися і ніхто не міг відповісти на це запитання, навіть він. А він постійно був у її думках. Закриваючи очі вона бачила його, бачила його замріяний погляд, його ліниву посмішку, мінливі рухи. Вона відчувала його, його тепле тіло, його ніжні руки, його ласкавий погляд і солодкі вуста. Його образ жив у ній, постійно з'являючись перед очима – незабутнє враження минулого важко було забути. На тому спогаді закінчилося її життя, життя сумбурне, легке, схвильоване цікаве. Почалося нове: спокійне, тихе, сіре, повільне. Їй більше не сняться кольорові сни, все її життя стало чорно-білим. Вона стала іншою. Змінився погляд її очей на більш сумний, змінилася хода на більш впевнену і незалежну, змінилася посмішка на загадкову і лукаву. Так, вона стала об'єктом чоловічих вподобань, вона стала нездійсненною мрією чиєїсь фантазії, вона дивувала оточуючих, притягувала і манила. Так, вона стала іншою для всіх, але не для себе і не для нього. Вона намагалася змінити світ і він змінився, але тільки в її очах. Коли він пішов світ став іншим, без нього було сумно.
Намагання все змінити виявилися марними. Постало питання: розшукати чи забути? Так вона і блукала містом у пошуках втраченого. Спроба розшукати і зустрітись не дала результатів. Ось і знайомий провулок, його найулюбленіший клуб. Як завжди повно народу. Глянула навкруги – ні, знайомого обличчя не побачила. Серце не затремтіло. Ні, його тут не було, не відчувала. Вийшла на вулицю. Тепло, темно, сумно... Закортіло йому подзвонити – не було зв'язку. Зайшла до кафе. Тут щось здригнулося, але ні, його тут не було. Оглянула все навкруги. Так, не має, не сьогодні…
…Промайнули роки. Вона одружилася, але шлюб був не довгим. Щастя, того чоловіка, тривало не довго. Так, саме того чоловіка, бо в неї її щастя ніколи не було…
Вони зустрілися…Зустрілися знову, він і вона. Минуло стільки років з тих пір як він пішов. Це здавалося неможливим, але це сталося. Вони просто зустрілися на східцях ескалатора метро. Він ніколи не думав побачити її ще раз, хоча б один раз і знати, що в неї все добре. У нього не вистачило сміливості все змінити, йому було соромно, але постійно жила надія, що це станеться. Він їздив тим самим маршрутом, де постійно ходить вона, довго чекав її на станціях метро та все марно. З тих пір, як він пішов до іншої, його життя покотилося шкереберть. Інша не змогла її замінити, не змогла зрозуміти, не змогла кохати так, як вона. Постійно живучі у видимій напрузі, знервованості і журбі він не витримав і, остаточно розірвавши стосунки з минулим, яке так невчасно повернулося, він залишився сам. З іншого боку, можливо, та інша з минулого повернулася саме для того, щоб він зрозумів і пізнав своє щастя, для того, щоб знайшов відповіді на всі свої запитання, для того, щоб знову воскреснути душею і повернутися до неї, ту, яку колись покинув, ту, яку так давно чекав. За лічені секунди перед очима промайнуло його життя, починаючи з першої зустрічі. Ось картинка життя з нею, а ось ні, а онде ще дві з її присутністю. Щоб не сталося, вона завжди була поруч, завжди підтримувала, заспокоювала, а потім її не стало, просто зникла з його життя і винуватцем був він…
Але ось знайомий погляд. “Які сині очі! – одразу ж спало на думку – Які знайомі очі!” І він побачив її, закутану у тінь легкої шалі таємниці, таку ж пристрасну і світлу, замріяну та яскраву. Від неї, як і тоді, не можливо було відвести погляд. “Вона тут, вона поруч!” І він не стримався, озвався до неї. Через кілька довгих і томливих хвилин вони зустрілися. В її очах була радість, його серце переповнювало щастя. В це неможливо було повірити, це не могло бути правдою! Але це сталося. Захотілося пити, серце шалено забилося, затремтіли коліна. Не було слів, лише коротке “Привіт, як ти? – Добре, а ти? – Я так само.” Вони просто стояли і дивилися один одному у вічі. І знову між ними засяяла іскра, та іскра, якій колись завадили перетворитися на палаючий пристрастю вогонь, вона відродилася, через стільки років знову засяяла, ожила, загорілась новим життям. А наступного дня вони знову зустрілися, так само, випадково. Пішли до бару, випили кави, поговорили. Вона була одружена, а він так і не зміг її забути. Лише постійно згадував свою найбільшу помилку, помилку, яка відобразилась на всьому його житті. Він глянув на неї і в голові промайнула думка: “Вона зовсім не змінилася і якби вона знала, як же я сумував, як же мені її бракувало! Її посмішки, погляду, підтримки.” І не стримався, почав вибачаться, благати, вмовляти повернутись, говорити про свої страждання. Цього разу мовчала вона. Мовчала і дивилася на нього своїм проникливим, глибоким поглядом: “Повірити, простити, забути все?” В душі знову заворушились метелики. Стало легко, дивно, радісно. Так, вона вибачила і дозволила повернутись…
…Пройшло десять років з дня їхнього весілля, а вони й досі найщасливіша пара у світі. Їхнє кохання і досі живе, воно стало ще більшим, ще прекраснішим і відданішим. Тепер ніщо не могло стати між ними. Народилась нова сім'я, яка так довго чекала своєї появи. Лише одне питання не давало їм спокою: “Чи варто було стільки чекати?”
Ваше мнение: