Жанр: Проза: Рассказ Прочтений: 0 Посещений: 2168 Дата публикации: 6.9.2006
Відчуваю дотик. Він, як холодний терпкий чай, торкається твого тіла. Біжить пальцями по руці ніжно перестрибуючи до шиї. Кожною клітиною свого пальця передає тобі свою потребу. Потребу у чомусь неповторному, особливому, страшному.
Кожний дотик, як остання мить, закладається в твоїй напівздоровій свідомості. Кожний дотик вливає в тебе надію на те, що це ніколи не скінчиться, або ж хоч продовжиться якомога довше.
Та пальці невблаганні, вони не затримались довго на одному місці, побігли далі, по обличчю, вивчаючи кожну ямочку, кожний прищик, кожний шматочок твоєї ніжної шкіри. Вони ніби вперше відчули таку красу. Ніби вперше відчули дотик. Ніби вперше...
Але пошук ідеалу не зупинявся, пальці, навмисне, побігли далі. Ні, не далі, вони повернулись, поспішили до того місця, яке стало ,на їхню думку, наймилішим, на шию. Пальці ще раз доторкались до неї, вивчаючи ще непомічені місця, при цьому додатково переконуючись у правильності свого вибору. Проте вже впевнено і безстрашно обвивались навколо твоєї, можна впевнено сказати, лебединої шиї. І раптом такі вже знайомі, рідні пальці чомусь заметушились, ніби втратили контакт і зжались. Цей дотик був найдовший. Через нього він зміг передати їй всі свої почуття, всі свої сили, через нього він зміг відчути увесь її страх. Він зміг...
Маленьке вікно у темній брудній кімнаті кожний день своєю чудовою погодою, яка стояла вже місяць, намагалось, ніби навмисне, нагадувати той день, який став для них обох останнім. ЇЇ вже не було. А в коридорі вчувалися кроки, які говорили, що йому залишилося жити близько години.
Ваше мнение: