Nachtigall - lysa spiva4ka live! III : ти всмiхнешся
Жанр: Проза: Разное Прочтений: 0 Посещений: 2567 Дата публикации: 19.5.2004
ну то нехай буде прозою!!!!!!!!!!!!!! менi ж не шкода, але автоську правку в стиль я все ж внесу : )
приймач прошепоче що вже як мiнiмум може навiть четверта година за київським часом але то не має жодного сакрального значення . приймач навчився солодко брехати до твоїх солодких вушок i брови хмурно зустрiнуться на пiвдорозi одна до одної з пункту а в пункт в . i ти всмiхнешся зажурено а може трiшки iронiчно - яка ж я дурепа повiрила йому а вiн такий хитрюга !. збереш речi i розчинишся у безвiстi лишивши на столi клаптик паперу з вiддзеркаленням напомаджених тобою уст менi на згадку . менi на спомин . а чекання щастя за порогом у невiдоме . а вiра у майстернiсть клеїти шпалери на сирi сiрi стiни сирих сiрих пiд'їздiв а думка що минуле минуло i тому тодi тобi годi бо де те що .. чорнi шкарпетки досихатимуть на батареї поряд столу де сохнутимуть верлiбри що насправдi є трохи галiмою безсюжетною прозою .. [втекла вiд буденної банальщини втiкала вiд буденної банальщини втiкаєш вiд буденної банальщини] втiкатимеш вiд буденної банальщини втечеш вiд буденної банальщини .. чорна галка нахабно зиритиме з чорного дерева i кричатиме про надзвичайно тяжке становище народiв третього свiту в умовах безжальної глобалiзацiї а за пiв години кричатиме вже з iншого чорного дерева про постмодерн i його повну вичерпанiсть i не актуальнiсть .. ти йтимеш зжовклим мiстом в тепле сiре пальто горнучись як в шпалери сира стiна i нестимеш жовтi квiти що купила собi сама а навколо дощитиме . вiд верлiбрiв на столi не лишатиметься й слiду бо вiтер залетить у ненароком прочинену кватирку i забере їх собi повикидати в калюжi адже то не верлiбри насправдi .. ти вiритимеш у дiйснiсть свого минулого що так само бачитимеш його минуле як вiритимеш у майстернiсть клеїти шпалери на сирi сiрi стiни i пирскати з балончика фарбою на сирi сiрi стiни . жовтою синьою зеленою червоною та iншою яскраво-дурною фарбою якщо шпалер не вистачатиме на всi .. люди бачитимуть твої занiмiло-усмiхненi очi i ледь розтуленi уста що ще берегтимуть бiлу цноту паперу а ти вже забудеш про яку годину збрехав приймач бо галка на черговому деревi згадає про мене небо спохмурнiє i ти подумаєш - хм яке дивне небо когось менi воно нагадує - а воно нагадуватиме мене коли я викидатиму до смiтника поцiлунок твоєї усмiшки i трiшки тебе коли ти повiрила приймачевi як вiритимеш галцi .. дiти ганятимуть вулицями м'яча . дiти несмiло але захоплено i захопливо матюкатимуться-куритимуть уривчастими метушливими рухами . ти сядеш на фарбовану у блакитне лавочку i може думатимеш .. дiти стомляться матюкатися-ганяти-курити пiдуть їсти манну кашку i слухатися батькiв . ти все ще сидiтимеш дивитимешся в зорiючи прозоре небо без жодної хмурної хмаринки - хм яке дивне небо когось менi воно нагадує - притиснеш ще дужче до грудей жовтi квiти як жовте розжарене сонце нiби хотiтимеш щоб тебе воно зiгрiло розповiло тобi казочку про iвасика телесика i змiючку галюсю що покохали одне одного зажили гарно а потiм колись як i ведеться померли разом одного прекрасного дня о четвертiй пополуднi .. джмелi щось розлiтаються посеред осенi посеред мiста . ти до квiтiв доєднаєш у букет опалого мертвого як i вони листя не знати навiщо виймеш з сумочки ключ вiд камери схову i мрiйливо оглянеш його банальнi контури i мрiйливо погладиш його буденну холодну металевiсть пальчиком а потiм закинеш кудись миттєво i навiть не поглянеш услiд .. все послiдовно як падатиме снiг згори донизу все самовпевнено i однозначно стрiмко . ти сховала моє серце разом iз своїми речами а замiсть нього лишила клапоть паперу як нiби всмiхнулась .. ти з'явишся неодмiнно як зима як падає снiг згори донизу . ошо писатиме далi що якщо ти пiдеш ти вже почнеш повертатися самовпевнено однозначно стрiмко .. тобi шкода бiднi народи третього свiту в умовах глобалiзацiї . тобi навiть шкода бiдний постмодерн . до якого тобi стiльки часу було абсолютно байдуже .. невже небо пiдказало куди iти так щоб стало гарно i зовсiм трiшечки сумно . настiльки трiшечки що на розтулених устах з'явиться заспокоєна усмiшка i ти знову i знову думатимеш про небо так як думала не тiльки про небо вже не раз .. втеча твоя тодi переросте у повернення до на вiдстанi скореного ворога .. бетон берегтиме собою стрекiт цвiркунiв i кумкання жабок у безмежжi ясної ще не раз ночi а ще розчавлених на лонi асфальту равликiв що безпорадно ховатимуться у своїх мушлях вiд глобалiзацiї i постмодерну уявляючи себе вичерпаними i неактуальними народами третього свiту .. ти захочеш чаю i зайдеш до присмерково потонулого супермаркету i не обтяжуючись зовсiм вибором купиш його - ahmad з сiреньким прямокутником - чай наголошує на наших мрiях i порятує тебе вiд загибелi наших мрiй у безжальному мороцi стратосфери як бiлих i рожевих метеликiв пiд прискiпливим поглядом з-пiд обтяженого надто равликами асфальту патологоанатома зi стажем у вiчнiсть .. поправиш беретик i зацокотиш далi незмiнно повертаючись виправиш карму одним тiльки правильним порухом серця . захочеш викинути квiти i листя але потiм захочеш подарувати їх менi як знак солiдарностi з цвiркунами та жабками .. чорна галка злетить з останнього чорного дерева i не дратуватиме правдою черговою про жовтi вiкна що слiпнутимуть одне по одному i про хворих на СНIД наркоманiв що ласо зиркатимуть тобi вслiд але не наважаться на дурницю бо Бог тебе береже .. я викидатиму до смiтника твою посмiшку коли пройдеш просвiтленою Буддою повз спальнi райони з годованими манною кашкою слухняними дiтьми згадкою про чорну галку на чорному деревi дощ i розмоклi в калюжах може-таки-верлiбри як останню надiю на краще . процокотиш пiдборами щось тепле i нiжне на дотик до солодких вушок своїх .. i увiйдеш до темряви в якiй я .. i увiйдеш щоб лишитися знову .. i увiйдеш щоб лишитися до четвертої години навiчно 9-21. 5.4