Жанр: Проза: Разное Прочтений: 0 Посещений: 2138 Дата публикации: 26.9.2009
Ти стоїш на високому даху, перед тобою розкинувся Південний Буг, за тобою залишилася неспокійна вулиця. Ти дивишся в ясний вечір, який ще не почав перетворюватися в ніч, але зараз почне, ти дивишся на велике сонце, яке ще не бажає віддавати свої володіння темноті, але час летить швидко, а перед ним неможна встояти.
…Над головою розкинувся кришталево чистий простір неба – водна безодня, розлита повсюди. Широкий простір набирає барв, його колір стає більш виразним, насиченим, синіє з кожною хвилиною, стає яскравішим; небо темніє… Але ось літній вітерець непомітно пригнав легкі хмарки; в океані неба поволі пливуть дивні каравани пречудесних білосніжних кораблів. Куди вони пливуть, що чекають зустріти в далекому краї, навіщо зазирнули на наш небосхил? Та сонце сідає все нижче, його золоті промені фарбують боки казковим суднам, від чого ті стають ще прекрасніше, наче не з цього світу. Сонце продовжує сідати, і його чарівні фарби вже торкаються гілок дерев, підвіконників, дахів будівель, їх високих стін, боків старого прожектора, відбиваються від вікон, заливають вулицю, десь далеко починають вигравати на хвилях Бугу, зараз дійдуть до іншого берега…
І ось на небі заграла феєрична сцена, кульмінація заходу сонця: увесь небосхил, усі чарівні хмари, найвищі місця протилежного берегу, верхівки дерев, високі поверхи, рідкі птахи – усе це немов залито рожево-золотим сяйвом сонця, яке не перемагає нічні сутінки, а підкорюється їх владі, здається з гордістю і красою і, переможене, зникає за обрієм, щоб потім сповістити собою ранок – символ нового життя.
А сонячні спалахи вже затоплює собою темрява, вітер розганяє хмари, а разом із ними і мару казкового заходу; небо майже зовсім темне, на ньому запалюються вже яскраві зірки, непомітний раніше місяць зайняв своє місце на небосхилі.