***

Так тихо... Вiкна блякнуть, глухнуть,

i небо колiр свiй мiня.

З-за скла так одержимо пухне,

як бiле тiсто, тiло дня.

На темряви останнi клаптi

зненацька - хижо - навмання,

немов роззявлене латаття,

напосiдає вороння.

Додлубує сю нiч до крихти,

докльовує її дотла.

I нiкому на люди вийти,

сказати, що вона була.

I нiкому набрати в жменю

ковток пiддослiдної мли:

перевелися навiженi,

обiзнанi, що ми були.

лiто 2004