|
    Прочтений: 0 Посещений: 2941 Дата публикации: 11.3.2008 Патріотична антиутопія. Всі персонажі вигадані, і будь-яке співпадіння цих персонажів з реальними людьми прошу вважати випадковістю. Я йшов по центру Києва, безцільно, туди, куди занесуть мене ноги. Дивився на золоті бані церков, на вишукану архітектуру старовинних будівель, на згладжену віками бруківку Узвозу широко розплющеними очима, ніби вперше бачачи цю красу. Я розумів, що це місто сьогодні перестало бути моїм рідним. Та що там говорити – тепер у жодному місті, навіть у найменшому містечку я не знайду собі притулок. Бо я – останній українець. Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Це відчуття – ні, навіть упевненість – прийшло до мене сьогодні вранці, коли я тільки-но прийшов на роботу. Я працював у останній україномовній газеті Києва, у якій насправді україномовною була лише остання сторінка, а точніше – одна колонка, у якій я щодня публікував свій, дещо іронічний та гумористичний погляд на останні київські події. Я писав з натхненням, із захватом, і щиро вірив, що ця колонка цікава читачам, хоч би й не всім. Але я помилявся… Сьогодні мене раптом викликав шеф. Я тільки-но зайняв своє робоче місце і приготувався до зустрічі з натхненням, як двері у мій кабінет відчинилися, і скрипучий голос секретарки сповістив: “Уважаемый, вас просит к себе главный редактор”. Вона завжди так зверталася до мене – “Уважаемый”, хоча сама навряд-чи поважала хоч кого-небудь у світі. Скільки я себе пам’ятав на цій посаді, із секретаркою у мене завжди були напружені відносини – головним чином через те, що я принципово говорив зі всіма українською, а вона цю мову на дух не переносила. А чого ж дивуватися – дочка полковника КДБ! Її головною справою протягом робочого дня було “трепаться по телефону”, як вона сама з гордістю визнавала. “Так, уже йду” – відповів я і, глибоко зітхнувши, зайшов у кабінет головного редактора. Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… ”…ее никто не читает! За прошлую неделю мы получили две тысячи звонков от наших постоянных читателей, которые просили, нет – требовали – убрать эту колонку из газеты”, – раптом тон головного редактора пом’якшився, став миролюбним, майже лагідним. “Ты хороший журналист, и мы все ценим тебя, – в цьому місці він вдихнув, зібрався з духом і майже прошепотів на видиху: но тебе придется писать на русском. Я знаю – продовжував він – ты не привык. Но что поделаешь, что поделаешь…” Ми стояли один навпроти одного, і раптом я зрозумів – це кінець. Він не поступиться. І я не поступлюсь теж. Патова ситуація. Немає переможців і переможених, гравці тиснуть один одному руку і розходяться. Я нахилився над його столом і простягнув йому руку. Він розгубився було від такого дивного мого жесту, але, раптом пильно поглянув на мене – і йому теж усе стало зрозуміло. Він потиснув мені руку. – Мені було дуже приємно працювати у вашому видавництві, - сказав я. Ми обидва знали, що ця фраза не була звичайною даниною ввічливості, і мені справді жаль усе кидати. Але що поробиш… – Мне действительно очень жаль! – почув я ззаду голос головного редактора. У цій фразі відчувалися нотки виправдання, і це дратувало мене: “Не треба зайвих фраз! Не треба!... Просто так склалося. Так склалося…” Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вийшовши з редакції, мені чомусь було так легко і солодко, ніби мене тільки-но звільнили з ув’язнення: “Я вільний! Вільний!... Нема більше нудної рутини, я тепер можу стати тим, ким хочу. Я буду писати! Так, я стану письменником! Вільний від вузьких ґрат газетних колонок, я напишу про все: про моє місто, про мою країну, про моє кохання…”. Я почимчикував вгору по вулиці, передчуваючи мою зустріч з нею. Що я їй скажу? Я знаю що – і від того, що вона мені відповість, залежатиме моє життя. Ось – знайома п’ятиповерхівка, руда, майже коричнева від подиху часу, ось – її вікно на третьому поверсі, таке рідне та знайоме, квіти на підвіконні… Я подзвонив у двері. У лівій руці я міцно тримав букет троянд, який я завчасно купив у переході. Бутони ледь помітно дрижали – і мої руки дрижали їм у такт. Серце гупало так, що здавалось, ніби воно ось-ось вискочить з грудей. “Нерви, нерви… І чого мені хвилюватися?” – усміхнувся я сам до себе, щоб заспокоїтись. Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Раптом двері відчинились, і переді мною постала вона. Заспана, скуйовджена після ночі, але така рідна і кохана! Мені раптом захотілося притиснути її до себе, і не відпускати довго-довго, і шепотіти їй на вухо різні дурниці, і щоб вона так само шепотіла і притулялася до мене… – Привет, зайчик! А ты почему не на работе? – з її рота раптом вилізла величезна зелена куля від жувальної резинки і, гучно луснувши, зникла туди, звідки і з’явилась. – Мене вигнали з роботи, – її брови миттю поповзли вгору, а очі округлилися від здивування. – Але це не головне! Я прийшов сюди, до тебе, щоб сказати тобі одну дуже важливу річ, – моє серце калатало як ненормальне, і я ледве стояв на ногах, – я не уявляю свого життя без тебе! Заради тебе я дістану зірку з неба, поїду на край світу! Я кохаю тебе… Скоріше машинально, ніж свідомо, я простягнув їй букет, і вона так само машинально взяла його. Я дивився, тонув у безодні її зелених очей, і вона так само пристрасно (так мені, принаймні, здавалося) дивилася на мене. – Скажи що-небудь! Не муч мене!!! Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Її грудний голос прозвучав дисонансом із тишею навкруги та гупанням мого серця: “Как ты сказал? Я тэбэ кахаю?” Раптом вона засміялася, гучно, дзвінко, так, що моє серце задріботіло у резонансі. – Ты меня – что? Я не понимаю твоего странного наречия, но если ты намекаешь, что хочешь со мной в постель, то я тебе скажу – ничего не выйдет! Ты являешься ни свет, ни заря, заявляешь, что тебя выгнали с работы – и еще претендуешь на что-то? А может, ты накурился? Стой, я еще не закончила, я не хочу… Але я вже нічого не чув. На ватних ногах я розвернувся, і почав спускатися сходами вниз. Ні, мені не було гірко, що вона мені відмовила, просто я раптом збагнув простий і очевидний факт, який я завзято ігнорував, на який намагався не звертати уваги: вона мені чужа. Зовсім, цілком чужа. Чуже її волосся, чужі її очі. Чуже її серце. Звідкись зверху раптом пролунало істеричне: “Козёл! Наркоман накуренный!” Мені однаково. Вона мені стала так само байдужа, як і недавня втрата роботи. Дивна апатія раптом опанувала моїм тілом. Єдине, що мені зоставалось – це дихати. Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Я йшов по центру Києва і усміхався. Дивно, у мене не було ані найменшої причини усміхатися – навпаки, мені слід плакати і побиватись від горя. Але чомусь плакати не хотілось. Може, причина у тому, що коли людина плаче, вона підсвідомо жалкує, що щось сталося неправильно, що доля з нею була несправедливою. А я розумів, що все трапилося саме так, як мало трапитися. Що це – кінець, мій останній день. Останній день останнього українця. Раптом – сам не знаю, чому – я вирішив перевірити, а чи справді я останній. Може я помиляюсь, і це лише моя хвора фантазія? Може, живуть у цьому місті люди, так само самотні, як я, і так само – останні? – Вибачте, будь ласка! – звернувся я до дівчини, що проходила поруч. У неї було чорне, як ніч, волосся і довгий чубчик, що навскіс прикривав половину її ще дитячого личка. У нижній губі у неї стирчав блискучий пірсінг. ЇЇ очі дивилися вдалечінь і чорненька голівка похитувалась у такт музиці – вона слухала плейер і навряд чи помітила б мене, якби я не торкнув її за руку. Раптом вийшовши з трансу, вона вийняла навушники і з дитячою посмішкою подивилась на мене. – Вибачте, будь ласка! – повторив я, – Чи не могли б Ви відповісти на моє дуже просте питання? Дівчина ледь помітно кивнула головою – я явно заінтригував її. – Ви українка? Посмішка миттю сповзла з її личка, натомість в її голосі з’явились підозріло-недовірливі нотки. – А к чему такие вопросы? Ты что, один из этих… националистов? – Якби ж то! Невже Ви не чули, що ця партія пару років тому об’явила про саморозпуск? Я просто… проводжу статистику! Я підраховую процент українців у суспільстві, і буду дуже вдячний, якщо Ви відповісте на це моє питання. – Конечно, конечно, – доброзичливий вираз обличчя знову повернувся до неї, – Конечно, я украинка! Хотя мой отец русский, сибиряк, – торохтіла вона, – Вам паспорт показать? – Ні, не треба, дякую! – і я, схиливши голову додолу, пішов геть. Паспорт геть нічого не означає, це лиш папірець. Коли я питав її, я не мав на увазі її громадянство, мене цікавила її національність – і ось, я одержав відповідь. Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Я лежу на березі Дніпра і дивлюсь на хмари. Потроху вечоріє, і лапаті тіні від тополь безтурботно хитаються на хвильках. Мені подобається саме правий берег – він ніби просякнутий героїчною старовиною. А лівий… побудований на насипному піску, а пісок – річ космополітична. Сьогодні – тут, завтра – десь на узбережжі Адріатики чи на півдні Франції… І коробки багатоповерхівок у спальних районах здаються мені так само безликими, холодними. Такі ж блочні, ніби тесаком рубані мікрорайони можна зустріти і в Тбілісі, і в Ріо-де-Жанейро… І люди в цих мікрорайонах теж – наносні, як і пісок, на якому вони живуть… Сумно. Сонце золотить останніми променями церкви і пагорби міста, а я дивлюсь на цю красу, і мені жаль від цього відмовлятись. Але що поробиш, що поробиш… Останній вечір останнього дня… А завтра… Завтра – сивочолий Дніпро стане брудним і мертвим “Днепром”, білі баранці хмар стануть непроникним покривалом “туч”, Україна стане… “малороссией”, навіщо ж брехати самому собі, так і буде! І ось, я відчув необхідність. Вона росла в мені, ширилась, поки не заполонила мене всього до вінців. Мені потрібно назвати усі слова, попрощатися з ними, відчути востаннє на губах їх терпкий присмак. Їх багато, але ж і у мене час ще є! І ось, я починаю: абетка! Це слово випурхнуло з моїх губ різнобарвною пташиною, підлетіло вгору у запаморочливому віражі. І ось, раптом видихнулось, зблідло і… почало змінюватись! Літери тріщали по швах, гнулись, стогнали: неможливо було без болю на це дивитись. Я відвернувся, а коли вдруге подивився вгору, то побачив замість рідної, материнської абетки неначе витесане з каменю холодне і чуже слово: “алфавит”… Слова одне за одним вилітали з мене, випурхували метеликами і гинули, перетворювались на моїх очах. Калина, конвалія, криниця… Я не міг утриматись від сліз, коли конвалія, бризкаючи кров’ю та неповторним запахом ранньої весни, за хвилю перетворилася на безбарвний, аморфний “ландыш”. Я безсило упав на траву горілиць, але слова жорстоко продовжували вилітати, наче бджоли з вулика, з мого рота. Я харкав ними, не встигаючи промовляти їх язиком – занадто багато, занадто багато!.. Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Все скінчилось. Усі слова названі, з усіма я попрощався… Може, попрощатися з містом? Не варто, з “Кієвом” – не варто! Воно чуже мені, його прорізає чужа мені ріка, у ньому живуть чужі мені люди… Раптом по щоці моїй покотилася сльоза: як же все просто вийшло, занадто просто! Загинути не в боротьбі – а уві сні… Україна так довго і міцно спала, що п’яний лікар-патологоанатом визнав її мертвою. А так як місць на кладовищі не було – вирішили спалити у крематорії! Вечір закінчився, настала ніч. Повний місяць дивиться зверху на широке плесо води і іронічно-презирливо посміхається. Чому? Ах, я забув, вже не місяць, а “луна”, звичайно що він злий від зміни статі! Я усміхаюсь. “Світ кінчається саме так: не гуркотом, а вищанням” – які дивні фрази і асоціації проносяться перед смертю. По доріжці біля набережної йшла, похитуючись, п’яна компанія підлітків. Такі дитячі обличчя – вони могли би бути цвітом нашої нації, відомими письменниками, інженерами, архітекторами… Вони могли б бути!.. Не вірю, має залишитися хоч одне слово! Вбити всі – це занадто жорстоко! Але ж яке? Я ж, здається, всі назвав, хоча… Постривай! Одне слово залишилось! Те, яке має жити вічно, яке треба пам’ятати хоча б як згадку, тінь про славне минуле! – Кохаю! Я тебе кохаю! – підвівся я і став навколішки. Я вже звертався не лише до них – а до цілого світу, щоб це слово почули якомога більше людей, і закарбували в своєму серці! – Кохаю!!! – Он че, больной? С**а, **ть! – припустила дівчина у синій кофтинці. – Да снова какой-то наркоман обкурился! Давай его от***им! – безапеляційно запропонував парубок у шкіряних чоботях – Та ну его на**й! – апатично відрубала білявка, яка здавалась найбільш п’яною з усіх. – Дай лучше сигаретку! Курить охота! Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Wake up, Neo. Matrix has you. Ярко Ярру, 11.03.2008 Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||||||
Ярко Ярру - Останній українець
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |