|
    Прочтений: 0 Посещений: 2143 Дата публикации: 13.6.2008 А чи Вам легко уявити ранок над Парижем? ;) 1. Іван Ігнатович квапливо чимчикував униз по Узвозі, час від часу поглядаючи на годинник. На вигляд йому було років під п’ятдесят, але у кожному його русі проступала така наполегливість і енергійність, яку рідко зустрінеш навіть у тридцятилітніх. Іван Ігнатович був одягнутий у парадний, так би мовити, костюм: чорний вельветовий піджак, і блискучі туфлі надавали йому офіційного вигляду, а сірий капелюх того фасону, який часто носять поважні львівські міщани, додавав трохи національного колориту. Іван Ігнатович запізнювався. Грайливий вітер розкуйовдив його волосся, ніби намагаючись відволікти цього метушливого чоловіка від невідкладних справ, що змушували його ледь не бігти по тротуару, але Іван Ігнатович не звернув на цю легковажну витівку погоди аніякісінької уваги. Раптом йому прямо у ніс влучила важка крапля, а через мить листя на деревах зашуміли від дощу: із сизої хмари, що вайлувато сунула з боку Дніпра, полилася літня злива. – Ну ось, тільки намокнути мені і не вистачало, – пробурмотів він сам до себе і пришвидшив крок. Іван Ігнатович працював у відомому мистецькому журналі і вже мав би бути на виставці поки що невідомого у Києві, але вже дуже популярного і модного за кордоном американського художника Едуарда Ллойда. Він уперше привіз повну колекцію своїх картин в Україну, і навколо них відбувався страшенний ажіотаж – кожен, хто вважав себе хоча б трішки обізнаним із сучасними течіями у живописі, просто не мав права обійти виставку увагою. – Ну що ж це коїться? – побивався Іван Ігнатович, віддихуючись і вкотре поглянувши на годинник. – Я вже мав би бути там! Ех… Чортів будильник! Нарешті він прибув на місце призначення: змоклий, захеканий і як ніколи готовий до роботи. Він вужем прослизнув повз довжелезну чергу, показавши двом кремезним охоронцям посвідчення журналіста. – Нарешті… Іван Ігнатович раптом поринув у хвилюючу і піднесену атмосферу київського мистецького бомонду, у якому він завжди почував себе у своїй тарілці. Ось молода художниця, що виставлялась півроку тому на Узвозі, а ось… Постривайте, а хто цей юнак? Якийсь дивний у нього погляд… Згадав! Його картини сильно розкритикували пару місяців тому, на виставці молодих художників! Здається, писали, що він малює «немодно», що у нього занадто фотографічний стиль… – Жаль, що я не глянув його творіння, але якщо заслужені метри пишуть, що він нездара, то певно так і є, – подумав мимохіть Іван Ігнатович. Але засмучений юнак з дивним поглядом миттю вилетів у нього з голови – це-ж бо тепер не найголовніше! У глибині залу висіла велика картина, завішена білим покривалом – гвіздок виставки, найвідоміша з робіт Едуарда Ллойда «Ранок над Парижем». Інші картини, що висіли у виставковому залі, також були завішені простираделками, а декілька найменших закрили простими хусточками, щоб ніхто не побачив мазки генія раніше призначеного часу. Раптом світло у холі потьмяніло, і одночасно з цим ввімкнулися лампи на стелі, для підсвічування полотен. – Ох уже ці американці – зі всього намагаються шоу зробити! – спробував пожартувати вухастий чолов’яга простуватого вигляду, але на нього зразу обурливо зашикали. Художник Едуард Ллойд виник ніби з повітря і почав коротку промову, присвячену своїй творчості і погляду на сучасне художнє мистецтво. Іван Ігнатович уважно слухав митця, занотовуючи головне у блокнотик, хоча більшу частину того, що Ллойд говорив, він знав і так, бо ж не личить співробітнику мистецького журналу з’являтися на таких заходах непідготовленим! Ллойд закінчив говорити, почулися вигуки і нетерплячі аплодисменти – інтерес публіки був підігрітий до точки кипіння. І ось – кульмінація захоплюючого шоу, покривала починають спадати з картин, по черзі, починаючи із ближньої частини залу, і, очевидно, закінчуючи головною родзинкою виставки. – Нічого, я ще надивлюся на менші полотна, це зараз не головне, – захоплено шепотів сам собі Іван Ігнатович, насолоджуючись атмосферою свята і подумки складаючи влучні фрази своєї майбутньої статті. Полотно перед «Ранком над Парижем» раптом задрижало і нерішуче сповзло додолу. Протяжний шепіт захоплення зашурхотів серед мармурових колон виставкової зали. Відвідувачі з’юрмились навпроти знаменитого полотна, намагаючись всотати у себе кожну її деталь, кожен мазок. Іван Ігнатович стояв одним серед перших – поки натовп зацікавлено розглядав менші картини, що відкрились першими, він завбачливо став у стратегічно вигідну позицію. І ось – геніальне творіння Едуарда Ллойда перед ним. Іван Ігнатович, як і личить професійному поціновувачу мистецтва, спочатку подивився на полотно в цілому, охоплюючи поглядом якомога більшу площу картини, а потім почав уважно і ретельно вдивлятись в деталі. – Дивно… – тільки й знайшовся, що сказати, Іван Ігнатович. 2. На фіолетовому тлі сміливим порухом пензля було проведено кілька зелених ліній, у лівому верхньому кутку червоніла безформна пляма, і кілька квадратів геометрично-правильно розташувалися у центрі полотна. Все. Іван Ігнатович ще раз прочитав назву картини. «Ранок над Парижем» – ніякого сумніву бути не може! І де, питається, тут Париж? Те, що фіолетовий колір може символізувати ранок, ще можна було якось зрозуміти, але Париж? При чому тут Париж? – Так, зосередься і подивись іще раз! – подумки наказав собі Іван Ігнатович. Він мружився, відходив подалі, до центру залу, підходив майже впритул, але ніяких асоціацій із славетною столицею Франції у нього не виникало. – Але ж треба буде щось писати у статті! – запанікував раптом Іван Ігнатович. – Треба за всяку ціну знайти на цій картині Париж, та ще й обґрунтувати прискіпливому читачу наявність на творінні Едуарда Ллойда всесвітньої столиці романтиків і ловеласів! – Іване Ігнатовичу, чи це ви? Сто років не бачились! – з цими словами до збентеженого журналіста підбіг гладкий круглолиций чолов’яга у блискучих окулярах, у якому Іван Ігнатович впізнав колишнього свого співробітника Павла Пилиповича. – Радий тебе бачити! – Іван Ігнатович енергійно потис йому руку і ніби між іншим запитав: – Як твоя нова робота? – Не жаліюсь, не жаліюсь, – заторохтів, посміхаючись, той. – І, звичайно, не жалкую, що пішов з вашого журналу. Зарплата у тебе маленька, перспективи немає… Я скільки разів казав – звільняйся звідти, переходь у нашу редакцію! Згориш ти там на роботі, зачахнеш! – Давай не будемо про це, все одно кожен залишиться при своїх, – посміхнувся Іван. – Невже нам у такому місці нема про що поговорити? – Звичайно, є! Чудові картини, я би сказав, геніальні творіння недосяжного Едуарда Ллойда… Все-таки я дотримуюся думки, що Ллойд скоріше постмодерніст ніж кубіст, як ти думаєш? – А як тобі «Ранок над Парижем»? – проігнорував запитання Павла Пилиповича Іван. – Геніально, геніально! Я дивлюсь на це полотно, і мені ввижається Сена, і Montmartre, і Тріумфальна Арка… І над прекрасним романтичним Парижем сходить сонце… Прекрасно! Іван ніяк не міг второпати – чи справді його експресивний друг бачить все це на картині, а чи щойно нафантазував, і сам же повірив у свої фантазії. Невже Павло Пилипович просто жартує над ним? Та ні, не схоже – він щиро вірить у те, що говорить. А може, і справді там є Париж? Адже відвідувачі нескінченним потоком проходять повз цю картину, милуються чимось… – Мені все зрозуміло, – засмучено подумалось Івану. – Виходить, з мене нікудишній мистецтвознавець і журналіст, я безнадійно відстав від сучасних мистецьких течій, якщо не можу побачити на картині таку помітну річ, як Париж. Не те що мухи, а слона не бачу! Ех, тяжка моя доля, виходить, я справді згорів на роботі… Із роздумів його вивів наполегливий голос товариша. Він щось запитує… – Вибач, що ти спитав? – Ну ти і глухар, зовсім як пень скоро станеш! – жартівливо підморгнув Павло Пилипович. – Я питаю, а як тобі «Ранок над Парижем»? Що в цій картині тебе вразило найбільше? І тут Іван Ігнатович замислився: “Що сказати? Що я не бачу в цій картині нічого талановитого, а тим паче геніального? Ні, ні! Мене ж засміють! А для мене неможлива, неприпустима навіть думка, що я можу осоромитися на весь мистецький бомонд! Ну що ж… Якщо я не бачу Парижа, я повинен примусити себе його бачити!” “А якщо не виходить?!” Відповідь на це питання вразила Івана Ігнатовича своєю очевидністю: “Тоді я повинен брехати! Хай ніхто на світі ніколи не дізнається, що я не зміг побачити Париж на картині Едуарда Ллойда «Ранок над Парижем»!” Іван Ігнатович посміхнувся і почав фантазувати. Ні, він не брехав, він справді бачив вузенькі паризькі вулички, величну Тріумфальну Арку, Ейфелеву вежу – але лише у своїй уяві. І він мальовничо описував хвилі Сени у променях вранішнього сонця, безтурботних парижан, що гуляють по набережній, собор Паризької Богоматері: спочатку – своєму товаришу, так, що він із захватом і заздрістю дивився на нього, а вечором того ж дня – у статті, яку згодом вельми хвалив головний редактор, і навіть дав Івану Ігнатовичу премію як кращому журналісту місяця. Але все це було потім. Іван Ігнатович закінчив свою натхненну промову і роззирнувся навкруги. Навпроти нього стояв, розкривши рота, Павло Пилипович, інші відвідувачі виставки також уважно дивилися на бідолашного Івана, мабуть, вважаючи його неабияким знавцем постмодернізму. Івану Ігнатовичу спало на думку, що після його промови останні сумніви присутніх щодо геніальності творіння Едуарда Ллойда безслідно випарувались. 3. – Вибач, мені пора іти, було дуже приємно поговорити з тобою. Ще побачимось! – Авжеж, авжеж! – Павло Пилипович рвучко потиснув йому руку. – А я і не знав, що ти настільки розбираєшся в сучасному мистецтві! Стільки всього побачити в цій картині! Неймовірно! Переходь, обов’язково переходь в наш журнал, нам такі знавці потрібні, ой як потрібні! Іван Ігнатович лише посміхнувся у відповідь, і, протиснувшись крізь зустрічний потік чергової порції відвідувачів, вийшов на вулицю. – Як же хороше тут! Червоне призахідне сонце золотило покрівлі будівель і блищало на свіжих калюжах. Дощ давно пройшов, і про недавню грозу нагадувала лише озонова свіжість повітря і хмара, що сіріла і тихо гуркала, віддаляючись. “І навіщо усім тим людям всередині ранковий Париж, якщо ось тут, прямо під носом – вечірній Київ,” – посміхнувся Іван Ігнатович. Раптом його увагу привернула дивна постать: якийсь художник сидів на складаному табуреті прямо біля стіни будинку, на тротуарі, і натхненно щось малював. Дивно: адже звичайно художники тут лише продають картини, а малюють їх деінде. Або ж не малюють, а просто купують у менш підприємливих художників, які не мають хисту до продажу своїх творінь, а лише талант, голий талант. Бідні вони люди… Але постать художника здалася Івану Ігнатовичу знайомою. Постривай-но… Та це ж той сумний юнак з дивним поглядом, що зустрівся йому на виставці! Що він тут робить? Іван Ігнатович підійшов до нього і став уважно спостерігати за роботою молодого художника. Чіткі і виважені рухи, досконалі мазки, і кожен порух пензля перетворює біле і порожнє полотно на щось досконале… Талановите… Художник якраз закінчував картину – додавав останні штрихи, вимальовував останні деталі. Але що ж на картині? Іван Ігнатович підійшов поближче і… Париж! Він змальовував Париж! Дві дівчини-парижанки сидять у кафе під відкритим небом, п’ють каву на фоні набережної Сени. Сонце тільки-но зійшло, воно ледь-ледь грається промінчиками на хвилях незворушної ріки… Хмарки в небесній блакиті… Такі природні, що здається, ніби до них можна доторкнутися рукою… Старовинні будівлі випромінюють сам дух Парижа… Згодом, довгими зимовими вечорами, Іван Ігнатович часто, перечитуючи свою натхненно-фальшиву статтю про Едуарда Ллойда, посміхався і поглядав на невеличку картину у дешевій рамі, що висіла навпроти його крісла. Він придбав її тоді за двісті гривень, не більше, але наскільки ж вона була талановитіша за розрекламований псевдо-шедевр Едуарда Ллойда! Іван добре пам’ятав, як чорнявий юнак вдячно подивився на нього, дбайливо взяв гроші і, несміливо посміхнувшись, почимчикував геть. В одній руці – мольберт, у іншій – футляр для пензлів. Де він зараз, що робить, чим заробляє собі на життя – Іван не знав цього. Але він знав достеменно лиш одне – що у той літній вечір лиш він один, цей геніальний юнак з дивним поглядом, побачив прекрасний, п’янкий ранок над Парижем. І намалював його. Ярко Ярру, 2008-06-13 Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Ярко Ярру - Ранок над Парижем
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |